Цього дня, 15 березня, вшануймо пам’ять нашого земляка — Романа Володимировича Федоренка, мужнього воїна, який віддав своє життя за Україну. 

    Роман народився 27 червня 1992 року у місті Липовець. Тут минули його дитинство та юність. Навчався у Липовецькій школі №2. Після її закінчення вступив до Вінницького національного технічного університету, де здобув вищу освіту за спеціальністю, пов’язаною з автомобілями та машинобудуванням. Займався підприємницькою діяльністю, будував плани на майбутнє, мріяв про власну родину. 

    З початком повномасштабного вторгнення Роман одним із перших долучився до громадського формування спротиву місцевої територіальної оборони Липовецької громади. А вже у 2023 році, після оголошення про створення Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють», добровільно вступив до її лав. Пройшовши відбір та навчання у Вінниці та Одесі, Роман став бійцем штурмового полку «Цунамі». Служив у поліцейському взводі №1 роти №1 батальйону №1 управління поліції особливого призначення №2. Побратими знали його за позивним «DOSS». Він був водієм броньованої техніки, але неодноразово виходив на бойові завдання і як штурмовик піхоти. 

    У липні 2023 року разом із побратимами та підрозділами ЗСУ Роман брав участь у боях за Кліщіївку на Донеччині. У березні 2024 року підрозділ готувався знову вирушити на передову. Бійці ремонтували та готували техніку, за яку відповідав і Роман. 

    15 березня 2024 року ворожі війська завдали підступного ракетного удару по Одесі. Після першого вибуху Роман разом із побратимами допомагав пораненим і вивозив техніку з-під обстрілу. Під час повторного вибуху він зазнав тяжких поранень. Лікарі боролися за його життя, але врятувати воїна не вдалося... Роману Федоренку назавжди 31 рік.

    За мужність, відвагу та вірність присязі Роман Володимирович Федоренко нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «Захиснику Вітчизни», а також Почесним нагрудним знаком «Комбатанський Хрест» (посмертно). 

    У рідному Липовці на його честь відкрито меморіальну дошку, а в серцях рідних, друзів і побратимів назавжди залишиться світла пам’ять про доброго, щирого, відважного чоловіка.

    Світла пам’ять Герою! Вічна шана!

    15 березня — день пам’яті Захисника України Михайла Степановича Нечипорука. Схилімо голови у скорботі та вдячності, вшановуючи світлу пам’ять воїна, який до останнього подиху віддано служив Україні. 

    Михайло Степанович Нечипорук народився 31 грудня 1966 року. Його дитинство і юність минули у місті Липовець. Після закінчення місцевої школи вступив до Вінницького політехнічного інституту, де здобув освіту на факультеті машинобудування. 

    У мирному житті Михайло був працьовитою, відповідальною людиною. Працював у сфері виготовлення вікон і дверей. У Вінниці створив родину, разом із дружиною виховував двох дітей, був турботливим батьком і надійною опорою для своєї сім’ї. 

    З початком повномасштабного вторгнення ворога в Україну Михайло Степанович не залишився осторонь. Разом із братом він добровільно став до лав Збройних Сил України. Воїн служив у мобільній групі протиповітряної оборони, яка захищала українське небо, знищуючи ворожі безпілотники.

    На жаль, 15 березня 2024 року серце Захисника зупинилося... Побратими пам’ятатимуть його як спокійного, доброго і надійного чоловіка, який завжди підтримував інших і ніколи не втрачав віри. 

    Його земний шлях обірвала війна, але пам’ять про нього назавжди залишиться у серцях рідних, друзів і знайомих. Похований Михайло Нечипорук на Алеї Слави Сабарівського кладовища у Вінниці. 

    Вічна пам’ять і слава Герою!

ПАТРІОТИЗМ НЕ МАЄ ВІКУ

 

ПАТРІОТИЗМ НЕ МАЄ ВІКУ

 

14 березня в Україні відбувається вшанування добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну.

Дата на пошанування українських добровольців – 14 березня – обрана не випадково. Саме в цей день у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України – на захист нашої держави та її суверенітету.

З перших днів вторгнення сотні тисяч українців добровільно стали на захист Батьківщини, вступаючи до лав Збройних Сил України та територіальної оборони. Десятки тисяч чоловіків для цього повернулися з-за кордону. Серед тих, хто добровільно взяв у руки зброю, – відомі спортсмени, зірки, люди різних професій.

 І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил. У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію.

 Нині добровольцем став увесь український народ: ті, хто прийшов до центрів комплектування та поповнив ряди Збройних Сил України; ті, хто став до лав територіальної оборони; ті, хто всіляко допомагає захисникам і готовий стати до їхніх лав завтра. 

Наша готовність добровільно стати на захист України є вирішальною запорукою нашої перемоги. До Дня українського добровольця для користувачів юнацького віку організовано бібліографічний огляд літератури «Патріотизм не має віку».

Українські добровольці – це символ звитяги, самопожертви та героїзму.

    13 березня — день пам’яті Захисника України Богдана Олександровича Литвина. Чотири роки тому воїн віддав своє життя за Україну, за свободу і мир на рідній землі. Минув час, але пам’ять про його подвиг залишається живою у серцях усіх, хто знав Богдана і хто шанує захисників нашої держави.  

    Богдан Литвин народився 31 жовтня 1994 року у місті Київ. Дитячі роки часто проводив у селі Росоша, де його добре пам’ятають. Після закінчення столичної школи вступив до Київського технікуму готельного господарства і бізнесу, а згодом продовжив навчання в університеті за цією ж спеціальністю. Навчався старанно й наполегливо, тому здобув вищу освіту з відзнакою. 

    У 2017–2018 роках Богдан проходив службу у Національній гвардії України імені Петра Дорошенка. Після служби працював юристом у регіональному відділенні Фонду державного майна у Київській області, згодом — у державних установах. Попереду було ціле життя, плани, професійні мрії...

    Коли розпочалося повномасштабне вторгнення ворога, Богдан був мобілізований до лав Збройних Сил України, пройшов військову підготовку та став на захист рідної землі у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. 

    13 березня 2022 року Богдан Олександрович Литвин героїчно загинув у бою поблизу Гостомеля, боронячи підступи до столиці України. Саме тоді вирішувалася доля Києва, і такі воїни, як він, стали щитом для міста і всієї країни. 

    За мужність, відданість присязі та самопожертву Богдан Литвин посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

    Він прожив лише 27 років, але його життя стало прикладом честі, відваги та безмежної любові до Батьківщини. Схиляємо голови у глибокій шані перед подвигом Захисника. Світла пам’ять і вічна слава Герою!

Коли мовчать слова - говорять душі

Коли мовчать слова - говорять душі  

  Сьогодні у стінах нашої бібліотеки пройшла особлива зустріч – презентація книги «Душа в місті Марії» Вікторії Колмикової. Це була зустріч із пам’яттю, із болем, із любов’ю, яка сильніша за смерть. Присутні зібралися, щоб торкнутися сторінок книги, яка була написана не пером, а болем і безмежною любов’ю.  І згадати тих, чиї душі назавжди вписані в історію українського Маріуполя.

    Презентація книги «Душа в місті Марії» була приурочена до 4 річниці загибелі нашого земляка, молодшого сержанта полку «Азов», який загинув в місті Маріуполь – Мирослава Вишневого.

    Книга - є збіркою історій про тих, хто став янголами-охоронцями сталевого міста. Книга, яка не створювалася за законами літератури. Вона народилася із сердець матерів. Це книга, укладена жінками, які втратили найдорожче — своїх синів. Це не просто сторінки. Це сповіді. Це збережені голоси. Це душі, що залишилися там - у Маріуполі. Це материнський крик, який не вщухає вже четвертий рік.

    У центрі книги – жінки, матері, які несуть біль і перетворюють його на силу. Це історії про синів, які пішли в безсмертя, і про матерів, які стали берегинями пам'яті. Під час зустрічі учасники заходу мали можливість побачити фільм про книгу «Душа в місті Марії». Кожен зміг усвідомити цінність жертви, усвідомити героїзм молодих людей і зрозуміти, що у найстрашніші часи народжується незламність українського духу.

    На презентації книги були присутні матері, чиї історії лягли в основу цього видання, матері та дружини загиблих Героїв, міський голова Віктор Бичков та небайдужі жителі Липовеччини.

    Сьогоднішній захід став для кожного з нас чимось більшим, ніж просто презентацією. Ми гортали сторінки книги «Душа в місті Марії» і водночас гортали сторінки пам’яті про людину. Мирослав Вишневий залишив по собі не лише спогади, а й той особливий дух незламності, який ми відчуваємо в кожному рядку цієї книги. Кажуть, людина живе доти, доки про неї пам’ятають. І сьогодні, завдяки заходу, ми вкотре довели: пам'ять про Мирослава – жива!

 

    12 березня — день народження нашого захисника-земляка із села Зозів — Григорія Васильовича Кучера. Цього дня він мав би приймати щирі вітання, чути теплі слова від рідних, обіймати своїх синів і будувати нові плани на майбутнє. Та війна безжально обірвала його життєвий шлях. 

    Григорій народився 12 березня 1985 року у багатодітній родині в селі Зозів. Зростав серед великої родини. З дитинства був працьовитим, щирим і відповідальним. Навчався у місцевій школі, а згодом у Зозівському ПТУ опанував професію механізатора. Його життя було тісно пов’язане з рідною землею. Після строкової служби він повернувся у своє село, працював механізатором у господарстві «Сімекс Агро». Умів працювати сумлінно й віддано, мав золоті руки та добре серце. Створив сім’ю, виховував синів, для яких хотів мирного і щасливого майбутнього. 

    Коли розпочалася повномасштабна війна, Григорій не залишився осторонь. У травні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив стрільцем-снайпером десантно-штурмового підрозділу. Вірно і мужньо виконував свій обов’язок на Херсонському напрямку. Навіть після поранення, пройшовши лікування, він повернувся на фронт — не міг залишити побратимів у боротьбі.  

    20 березня 2024 року у бою поблизу населеного пункту Зміївка на Херсонщині Григорій Кучер загинув, рятуючи своїх побратимів. 

    Його життя було простим і чесним — сповненим праці, любові до родини та відданості Батьківщині. Саме таким він назавжди залишиться у пам’яті всіх, хто його знав. Світла пам’ять і вічна слава Герою!

    12 березня – день пам’яті Захисника України Мирослава Миколайовича Вишневого. У цей день ми згадуємо молодого воїна, який віддав своє життя за Україну, за її свободу та право українців жити на рідній землі. Йому було лише 24 роки... Вік мрій, планів і великих сподівань. Але його життя обірвала війна. 

    Мирослав Вишневий народився 23 січня 1998 року в селі Борисівка Іллінецького району. Згодом родина Вишневих переїхала до села Теклинівка нашої громади. Після закінчення Іллінецького аграрного фахового коледжу здобув професію технолога-консерватора. Певний час працював за кордоном, однак доля привела його до війська — справи, яка стала його справжнім покликанням. 

    У 2018 році Мирослава призвали на строкову службу. Та після її завершення він вирішив залишитися у війську та підписав контракт з Окремим загоном спеціального призначення НГУ «Азов». Брав участь у бойових діях у зоні АТО/ООС, воював під Донецьком, служив у підрозділах, що дислокувалися в Урзуфі та Маріуполі. Побратими знали його за позивним «Джіксер» — як спортивний мотоцикл, якими захоплювався боєць. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення Мирослав разом із побратимами став на оборону Маріуполя. На той час він був командиром відділення. Вірний присязі, мужній і незламний, він до останнього боронив місто, яке стало символом стійкості українських воїнів. 

    12 березня 2022 року молодший сержант Мирослав Вишневий загинув під час оборони Маріуполя. Його життя обірвалося у боротьбі за свободу України. 

    За особисту мужність, відданість військовій присязі та самовіддані дії у захисті держави Мирослав Вишневий посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Йому назавжди залишиться 24...

    У пам’яті рідних, друзів і побратимів він назавжди залишиться щирим, сміливим, відданим своїй країні воїном. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю Героя. Вічна слава і шана Мирославу!