Сьогодні, 16 червня, Владиславу Валерійовичу Стадніку мало б виповнитися 29 років. Та його життя обірвала війна, залишивши у серцях рідних, друзів, побратимів і всієї громади невимовний біль та світлу пам’ять про мужнього Захисника України.

    Владислав народився 16 червня 1997 року у Липовці. Навчався у Липовецькій школі №2, здобув освіту в Іллінецькому державному аграрному коледжі та Вінницькому національному аграрному університеті. За фахом був ландшафтним дизайнером, мав багато планів і мрій, але доля визначила для нього інший шлях — шлях воїна та захисника рідної землі.

    У березні 2016 року Владислав добровільно став до лав оборонців України. Віддано служив Батьківщині протягом шести років, неодноразово продовжував контракт, пройшов шлях від солдата до головного сержанта та командира взводу. Побратими знали його як відповідального, рішучого й мудрого командира, який завжди дбав про своїх людей і ніколи не ховався за чужими спинами. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення Владислав знову став на захист України. Брав участь в обороні аеродрому «Бориспіль», визволенні українських населених пунктів та виконував найскладніші бойові завдання. За мужність і відданість військовій справі був нагороджений чотирма відзнаками, серед яких — дві нагороди Президента України. 

    У травні 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Попасної на Донеччині Владислав зазнав тяжкого поранення. Попри всі зусилля медиків, 5 травня його серце зупинилося. Герою назавжди залишилося 24 роки. 

    Сьогодні ми згадуємо Владислава не лише як воїна, а й як щирого, доброго, сильного духом юнака, який понад усе любив Україну та був готовий віддати за неї найдорожче — власне життя. Його ім’я навіки вписане в історію Липовеччини, а подвиг — у пам’ять вдячних поколінь. 

    Світла пам’ять Герою України! Вічна слава, шана і вдячність Владиславу Стадніку. Він назавжди залишиться серед тих, хто виборов для нас право жити на своїй землі.

    Сьогодні, 16 червня, Владиславу Валерійовичу Стадніку мало б виповнитися 29 років. Та його життя обірвала війна, залишивши у серцях рідних, друзів, побратимів і всієї громади невимовний біль та світлу пам’ять про мужнього Захисника України.

    Владислав народився 16 червня 1997 року у Липовці. Навчався у Липовецькій школі №2, здобув освіту в Іллінецькому державному аграрному коледжі та Вінницькому національному аграрному університеті. За фахом був ландшафтним дизайнером, мав багато планів і мрій, але доля визначила для нього інший шлях — шлях воїна та захисника рідної землі.

    У березні 2016 року Владислав добровільно став до лав оборонців України. Віддано служив Батьківщині протягом шести років, неодноразово продовжував контракт, пройшов шлях від солдата до головного сержанта та командира взводу. Побратими знали його як відповідального, рішучого й мудрого командира, який завжди дбав про своїх людей і ніколи не ховався за чужими спинами. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення Владислав знову став на захист України. Брав участь в обороні аеродрому «Бориспіль», визволенні українських населених пунктів та виконував найскладніші бойові завдання. За мужність і відданість військовій справі був нагороджений чотирма відзнаками, серед яких — дві нагороди Президента України. 

    У травні 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Попасної на Донеччині Владислав зазнав тяжкого поранення. Попри всі зусилля медиків, 5 травня його серце зупинилося. Герою назавжди залишилося 24 роки. 

    Сьогодні ми згадуємо Владислава не лише як воїна, а й як щирого, доброго, сильного духом юнака, який понад усе любив Україну та був готовий віддати за неї найдорожче — власне життя. Його ім’я навіки вписане в історію Липовеччини, а подвиг — у пам’ять вдячних поколінь. 

    Світла пам’ять Герою України! Вічна слава, шана і вдячність Владиславу Стадніку. Він назавжди залишиться серед тих, хто виборов для нас право жити на своїй землі.

    14 червня — день, коли болем озвався ще один непоправний рядок у літописі втрат нашої громади. Три роки тому, 14 червня 2023 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Старомайорське на Донеччині героїчно загинув наш земляк — Юрій Павлович Мигун. Йому було лише 29 років...

    Юрій народився 11 лютого 1994 року в селі Скитка, виріс у селі Щаслива. Активний, щирий, спортивний і життєрадісний, він завжди був прикладом наполегливості та любові до своєї справи. Закінчив Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського та повернувся до рідного краю, де працював учителем фізичної культури у Білозерівській школі. Його поважали колеги, любили учні, адже він умів не лише навчати, а й надихати, згуртовувати молодь навколо справжніх людських цінностей. 

    Коли на українську землю прийшла велика війна, Юрій став на захист Батьківщини. У березні 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України та розпочав службу у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського. 

    Позивний «Еней» став відомим серед побратимів як символ надійності, професіоналізму та мужності. Сержант, інструктор інженерно-дорожнього взводу, досвідчений сапер, він брав участь у найважчих бойових операціях. Пройшов Баштанку, долучився до звільнення Херсона, воював на Донеччині — під Слов’янськом, Мар’їнкою, Вугледаром та Старомайорським. За віддану службу та особисту відвагу був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». 

    14 червня 2023 року Юрій загинув у бою, віддавши найдорожче — власне життя — за свободу та незалежність України. 

    Сьогодні його ім’я назавжди закарбоване в історії громади та держави. Меморіальна дошка на фасаді Білозерівської гімназії, де він навчався і працював, назва центральної вулиці села Щаслива — це свідчення вдячної пам’яті про Героя. Особливим символом пам’яті Юрія став храм-меморіал Святого Великомученика Юрія-Переможця у селі Щаслива, збудований за допомогою його батьків, як місце молитви, єднання та пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну. 

    Вічна слава і безмежна вдячність Юрію Мигуну за його жертовність, відвагу та любов до України. Герої не вмирають. Вони живуть у наших серцях, у наших справах, у вільній українській землі, за яку віддали своє життя.

    13 червня, згадаймо нашого земляка, захисника України Анатолія Олеговича Собка. Цього дня йому могло б виповнитися 27 років... Та доля розпорядилася інакше. Молоде життя обірвалося надто рано, залишивши невимовний біль у серцях рідних, близьких і всіх, хто знав Анатолія. 

    Народився він 13 червня 1999 року в селі Нападівка. Навчався у місцевій школі, після її закінчення працював на будівництві, опановуючи професію будівельника. Був працьовитим, відповідальним, мав багато планів на майбутнє, мріяв про щасливе життя у мирній Україні. 

    Згодом Анатолій обрав шлях військового та на контрактній основі вступив до лав Збройних Сил України. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, солдат, старший стрілець військової частини 2643 продовжив службу, ставши на захист рідної землі, своїх близьких і кожного з нас. 

    Попри молодий вік, уже встиг створити сім’ю. Він мріяв бачити, як росте його дитина, радіти її успіхам, будувати майбутнє для своєї родини. Але цим мріям не судилося здійснитися. 3 березня 2023 року, перебуваючи у відпустці, Анатолій раптово пішов із життя. Йому було лише 23 роки. 

    Сьогодні, у день його народження, схилімо голови, згадаймо Анатолія як мужнього воїна, люблячого чоловіка, турботливого батька, доброго сина і вірного друга. Світла пам’ять захиснику України! Нехай полум’я свічки пам’яті сьогодні зігріє його світлу душу, а вдячність і шана живуть у серцях наступних поколінь. 

    Вічна пам’ять! 

    Сьогодні, 13 червня, Дмитру Петровичу Громлюку мало б виповнитися 34 роки... Та, на жаль, його земний шлях обірвала війна. Вона забрала мужнього воїна, вірного сина України, який без вагань став на захист рідної землі. 

    Дмитро народився в селі Очитків у простій працьовитій родині. З дитинства був спокійним, відповідальним, розсудливим і щирим хлопцем. Після закінчення школи здобув фах у Вінницькому професійно-технічному училищі №7, відслужив строкову військову службу та свідомо обрав шлях захисника, уклавши контракт із Збройними Силами України. 

    У 2018–2021 роках проходив службу у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, був сапером. Навіть після демобілізації підтримував зв’язок із побратимами та командуванням, адже військове братерство стало невід’ємною частиною його життя. 

    Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Дмитро не чекав повістки. Не шукав виправдань і не стояв осторонь. Сам зв’язався зі своєю військовою частиною та повернувся до строю, щоб боронити рідну землю, свою родину, односельців і всю Україну. Побратими знали його як досвідченого, мужнього та відданого справі сапера. 

    18 червня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу населених пунктів Времівка та Нескучне на Донеччині старший солдат Дмитро Громлюк загинув унаслідок мінометного обстрілу. 

    За особисту мужність, самовідданість і вірність військовій присязі Героя посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За зразкову службу». У рідному селі встановлено меморіальну дошку на знак вічної пам’яті Захисника.

    Сьогодні ми згадуємо Дмитра не лише як воїна, а й як людину з добрим серцем, сильним характером і любов’ю до Батьківщини. Його життя стало прикладом справжнього патріотизму, а подвиг назавжди залишиться в пам’яті земляків і вдячних поколінь українців. Світла пам’ять Герою! Вічна слава Дмитру Громлюку, який віддав своє життя за свободу і незалежність України.

Королева української опери

Королева української опери

12 червня виповнюється 95 років від дня народження легендарної співачки Євгенії Мірошниченко, яку за унікальний тембр справедливо назвали «діамантовим голосом України». З цієї нагоди ми провели мистецьку хвилинку «Королева української опери», щоб згадати життєвий та творчий шлях великої артистки.

Народившись 1931 року в селі Графське на Харківщині, маленька Женя з дитинства мала дивовижний голос і мріяла про велику сцену. Доленосною для дівчини, яка тоді навчалася у Харківському ремісничому училищі, стала зустріч із ректором Київської консерваторії під час концерту художньої самодіяльності. Вражений її кришталевим співом, професор запросив талановиту дівчину на навчання, що й відкрило їй двері у велике мистецтво.

Понад чотири десятиліття яскравий талант Євгенії Мірошниченко осявав Національну оперу України, а в її репертуарі було двадцять найскладніших партій. Вона стала справжнім символом вітчизняної сцени другої половини ХХ століття, принісши світову славу всій національній вокальній школі.  Феноменальна майстерність примадонни відзначена багатьма престижними нагородами, у 2006 році їй було присвоєно найвище звання Героя України.

Євгенія Мірошниченко залишила по собі неоціненний культурний спадок, і ми щиро закликаємо наших юних читачів дізнаватися більше про її неймовірне життя. Читайте про її шлях до успіху та надихайтеся цим прикладом того, як велика мрія звичайної дівчинки завдяки праці та таланту підкорила весь світ.

Пишаймося українським і відкриваймо для себе імена, які прославили нашу країну!

 

 Титан сучасної української літератури

В українській літературі є імена, які не потребують представлення. Їхні книги стають подіями, їхні герої — символами незламності, а їхні слова відгукуються в серцях мільйонів. Сьогодні відзначає ювілей саме такий автор — Василь Шкляр.

Василь Шкляр — це не просто письменник, це літописець українського духу. Його творчість — це майстерне поєднання глибокої історичної правди та захопливого художнього сюжету, від якого неможливо відірватися. Це автор для тих, хто не боїться думати та відчувати. Його твори не завжди легкі, але вони дарують найголовніше — розуміння того, хто ми є і на чиїх плечах тримається наш сьогоднішній день. Він не просто розповідає історії — він повертає українцям їхню власну пам'ять.

З нагоди 75-річчя майстра історичного роману, у відділі обслуговування дорослих користувачів організовано виставку-пораду «Титан сучасної української літератури».