ПАТРІОТИЗМ НЕ МАЄ ВІКУ

 

ПАТРІОТИЗМ НЕ МАЄ ВІКУ

 

14 березня в Україні відбувається вшанування добровольців – людей, які не були військовими за професією, але в критичний для держави момент без повісток чи примусу, добровільно «поставили на паузу» своє попереднє життя й узяли до рук зброю, щоб захистити країну.

Дата на пошанування українських добровольців – 14 березня – обрана не випадково. Саме в цей день у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону. Чоловіки й жінки самоорганізувалися та вирушили на схід України – на захист нашої держави та її суверенітету.

З перших днів вторгнення сотні тисяч українців добровільно стали на захист Батьківщини, вступаючи до лав Збройних Сил України та територіальної оборони. Десятки тисяч чоловіків для цього повернулися з-за кордону. Серед тих, хто добровільно взяв у руки зброю, – відомі спортсмени, зірки, люди різних професій.

 І 2014-й, і 2022-й рік показали, що воїни доброї волі в Україні – непоодинокі. Добровольчий рух – один з феноменів українського суспільства. Одна з наших суперсил. У важкі моменти добровольці підтримали та посилили українську армію.

 Нині добровольцем став увесь український народ: ті, хто прийшов до центрів комплектування та поповнив ряди Збройних Сил України; ті, хто став до лав територіальної оборони; ті, хто всіляко допомагає захисникам і готовий стати до їхніх лав завтра. 

Наша готовність добровільно стати на захист України є вирішальною запорукою нашої перемоги. До Дня українського добровольця для користувачів юнацького віку організовано бібліографічний огляд літератури «Патріотизм не має віку».

Українські добровольці – це символ звитяги, самопожертви та героїзму.

    13 березня — день пам’яті Захисника України Богдана Олександровича Литвина. Чотири роки тому воїн віддав своє життя за Україну, за свободу і мир на рідній землі. Минув час, але пам’ять про його подвиг залишається живою у серцях усіх, хто знав Богдана і хто шанує захисників нашої держави.  

    Богдан Литвин народився 31 жовтня 1994 року у місті Київ. Дитячі роки часто проводив у селі Росоша, де його добре пам’ятають. Після закінчення столичної школи вступив до Київського технікуму готельного господарства і бізнесу, а згодом продовжив навчання в університеті за цією ж спеціальністю. Навчався старанно й наполегливо, тому здобув вищу освіту з відзнакою. 

    У 2017–2018 роках Богдан проходив службу у Національній гвардії України імені Петра Дорошенка. Після служби працював юристом у регіональному відділенні Фонду державного майна у Київській області, згодом — у державних установах. Попереду було ціле життя, плани, професійні мрії...

    Коли розпочалося повномасштабне вторгнення ворога, Богдан був мобілізований до лав Збройних Сил України, пройшов військову підготовку та став на захист рідної землі у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. 

    13 березня 2022 року Богдан Олександрович Литвин героїчно загинув у бою поблизу Гостомеля, боронячи підступи до столиці України. Саме тоді вирішувалася доля Києва, і такі воїни, як він, стали щитом для міста і всієї країни. 

    За мужність, відданість присязі та самопожертву Богдан Литвин посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

    Він прожив лише 27 років, але його життя стало прикладом честі, відваги та безмежної любові до Батьківщини. Схиляємо голови у глибокій шані перед подвигом Захисника. Світла пам’ять і вічна слава Герою!

Коли мовчать слова - говорять душі

Коли мовчать слова - говорять душі  

  Сьогодні у стінах нашої бібліотеки пройшла особлива зустріч – презентація книги «Душа в місті Марії» Вікторії Колмикової. Це була зустріч із пам’яттю, із болем, із любов’ю, яка сильніша за смерть. Присутні зібралися, щоб торкнутися сторінок книги, яка була написана не пером, а болем і безмежною любов’ю.  І згадати тих, чиї душі назавжди вписані в історію українського Маріуполя.

    Презентація книги «Душа в місті Марії» була приурочена до 4 річниці загибелі нашого земляка, молодшого сержанта полку «Азов», який загинув в місті Маріуполь – Мирослава Вишневого.

    Книга - є збіркою історій про тих, хто став янголами-охоронцями сталевого міста. Книга, яка не створювалася за законами літератури. Вона народилася із сердець матерів. Це книга, укладена жінками, які втратили найдорожче — своїх синів. Це не просто сторінки. Це сповіді. Це збережені голоси. Це душі, що залишилися там - у Маріуполі. Це материнський крик, який не вщухає вже четвертий рік.

    У центрі книги – жінки, матері, які несуть біль і перетворюють його на силу. Це історії про синів, які пішли в безсмертя, і про матерів, які стали берегинями пам'яті. Під час зустрічі учасники заходу мали можливість побачити фільм про книгу «Душа в місті Марії». Кожен зміг усвідомити цінність жертви, усвідомити героїзм молодих людей і зрозуміти, що у найстрашніші часи народжується незламність українського духу.

    На презентації книги були присутні матері, чиї історії лягли в основу цього видання, матері та дружини загиблих Героїв, міський голова Віктор Бичков та небайдужі жителі Липовеччини.

    Сьогоднішній захід став для кожного з нас чимось більшим, ніж просто презентацією. Ми гортали сторінки книги «Душа в місті Марії» і водночас гортали сторінки пам’яті про людину. Мирослав Вишневий залишив по собі не лише спогади, а й той особливий дух незламності, який ми відчуваємо в кожному рядку цієї книги. Кажуть, людина живе доти, доки про неї пам’ятають. І сьогодні, завдяки заходу, ми вкотре довели: пам'ять про Мирослава – жива!

 

    12 березня — день народження нашого захисника-земляка із села Зозів — Григорія Васильовича Кучера. Цього дня він мав би приймати щирі вітання, чути теплі слова від рідних, обіймати своїх синів і будувати нові плани на майбутнє. Та війна безжально обірвала його життєвий шлях. 

    Григорій народився 12 березня 1985 року у багатодітній родині в селі Зозів. Зростав серед великої родини. З дитинства був працьовитим, щирим і відповідальним. Навчався у місцевій школі, а згодом у Зозівському ПТУ опанував професію механізатора. Його життя було тісно пов’язане з рідною землею. Після строкової служби він повернувся у своє село, працював механізатором у господарстві «Сімекс Агро». Умів працювати сумлінно й віддано, мав золоті руки та добре серце. Створив сім’ю, виховував синів, для яких хотів мирного і щасливого майбутнього. 

    Коли розпочалася повномасштабна війна, Григорій не залишився осторонь. У травні 2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив стрільцем-снайпером десантно-штурмового підрозділу. Вірно і мужньо виконував свій обов’язок на Херсонському напрямку. Навіть після поранення, пройшовши лікування, він повернувся на фронт — не міг залишити побратимів у боротьбі.  

    20 березня 2024 року у бою поблизу населеного пункту Зміївка на Херсонщині Григорій Кучер загинув, рятуючи своїх побратимів. 

    Його життя було простим і чесним — сповненим праці, любові до родини та відданості Батьківщині. Саме таким він назавжди залишиться у пам’яті всіх, хто його знав. Світла пам’ять і вічна слава Герою!

    12 березня – день пам’яті Захисника України Мирослава Миколайовича Вишневого. У цей день ми згадуємо молодого воїна, який віддав своє життя за Україну, за її свободу та право українців жити на рідній землі. Йому було лише 24 роки... Вік мрій, планів і великих сподівань. Але його життя обірвала війна. 

    Мирослав Вишневий народився 23 січня 1998 року в селі Борисівка Іллінецького району. Згодом родина Вишневих переїхала до села Теклинівка нашої громади. Після закінчення Іллінецького аграрного фахового коледжу здобув професію технолога-консерватора. Певний час працював за кордоном, однак доля привела його до війська — справи, яка стала його справжнім покликанням. 

    У 2018 році Мирослава призвали на строкову службу. Та після її завершення він вирішив залишитися у війську та підписав контракт з Окремим загоном спеціального призначення НГУ «Азов». Брав участь у бойових діях у зоні АТО/ООС, воював під Донецьком, служив у підрозділах, що дислокувалися в Урзуфі та Маріуполі. Побратими знали його за позивним «Джіксер» — як спортивний мотоцикл, якими захоплювався боєць. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення Мирослав разом із побратимами став на оборону Маріуполя. На той час він був командиром відділення. Вірний присязі, мужній і незламний, він до останнього боронив місто, яке стало символом стійкості українських воїнів. 

    12 березня 2022 року молодший сержант Мирослав Вишневий загинув під час оборони Маріуполя. Його життя обірвалося у боротьбі за свободу України. 

    За особисту мужність, відданість військовій присязі та самовіддані дії у захисті держави Мирослав Вишневий посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Йому назавжди залишиться 24...

    У пам’яті рідних, друзів і побратимів він назавжди залишиться щирим, сміливим, відданим своїй країні воїном. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю Героя. Вічна слава і шана Мирославу!

    11 березня – день коли народився Олексій Ігорович Мазур – вірний син України. Сьогодні йому мало б виповнитися ще один рік життя... Ще один день, який міг би бути наповнений усмішками, мріями, планами на майбутнє. Але війна змінила все. Замість привітань – слова пам’яті людині, яка прожила коротке, але надзвичайно гідне життя. 

    Олексій Мазур народився 11 березня 1995 року у місті Липовець. Ще в дитинстві він пережив важке онкологічне захворювання, отримав інвалідність, але це не зламало його духу. Навпаки – загартувало. Він мріяв служити Україні, бути корисним людям, рятувати життя. 

    Навчаючись у Вінницькому коледжі будівництва та архітектури та заочно у Київському національному університеті будівництва та архітектури, у 2015 році Олексій добровольцем пішов до батальйону «Свята Марія». Попри заборони лікарів і обмеження через стан здоров’я, він зробив усе можливе, щоб стати військовим. 

    Згодом Олексій розпочав службу у Національній гвардії, пройшов курс «Медик військ спеціального призначення» за програмою НАТО та став військовим медиком у підрозділі спеціального призначення «Азов». Фельдшер відділення збору та евакуації поранених, він рятував побратимів під обстрілами, витягував їх із поля бою, боровся за кожне життя. За участь у боях на Світлодарській дузі був нагороджений відзнакою «За доблесну службу». 

    Олексій умів радіти життю, але понад усе любив Україну. Навіть після складної операції, отримавши висновок «обмежено придатний», не залишив службу – навчав військових тактичній медицині та прагнув повернутися до побратимів на передову. Навесні 2023 року він знову опинився там, де був потрібен найбільше. А зовсім незадовго до цього одружився...

    8 червня 2023 року під час евакуації поранених у селі Мала Токмачка на Запоріжжі ворожий снаряд влучив у автомобіль медиків. Рятуючи інших, Олексій загинув. 

    За своє коротке життя він встиг зробити дуже багато – врятував сотні людей, став прикладом мужності, сили духу та безмежної любові до України. Посмертно Олексія Мазура нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

    Сьогодні ми згадуємо його з болем і гордістю. Людину, яка попри всі випробування обрала шлях служіння та самопожертви. Світла пам’ять Герою!

    11 березня – день пам’яті нашого земляка, захисника України Михайла Романовича Гасинця. Цей день назавжди залишився болючою сторінкою для рідних, близьких і всіх, хто знав Михайла. Схилімо голови у скорботі та згадаймо в молитві воїна, який віддав найдорожче – своє молоде життя – за свободу, незалежність і майбутнє України. 

    Михайло Гасинець народився 26 січня 1998 року у селі Струтинка в сільській родині. Після закінчення школи навчався у Вороновицькому професійно-технічному училищі, де здобув професію газозварювальника. Пройшов строкову військову службу, а згодом став на захист територіальної цілісності України на Донеччині у зоні АТО/ООС. Він добре знав, що таке війна, і що таке відповідальність перед Батьківщиною. 

    У 2021 році Михайло демобілізувався та працював за фахом, будував своє життя, мав мрії і плани. Але коли ворог розпочав повномасштабне вторгнення, він не зміг залишитися осторонь. Уже в перші дні війни був мобілізований до 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Стрілець-снайпер із позивним «Хома» мужньо виконував бойові завдання, стоячи на захисті рідної землі. 

    11 березня 2022 року під час запеклого бою поблизу Миколаєва, у населеному пункті Степова Долина, Михайло повернувся під ворожий обстріл, щоб врятувати побратима. У ту мить він думав не про себе – думав про життя іншого. Рятуючи товариша, Михайло загинув...

    Він віддав найцінніше, що має людина, – своє життя. Молоде життя, сповнене сили, надій і любові до рідної землі. Таким він назавжди залишиться у нашій пам’яті – сміливим, щирим, вірним і справжнім сином України, готовим прийти на допомогу у найважчі хвилини. 

    Світла пам’ять і вічна слава Герою!