Книжковий світ Олександра Гавроша

Книжковий світ Олександра Гавроша

У бібліотеці відбулася літературна година «Книжковий світ Олександра Гавроша», яка подарувала дітям яскраві враження та незабутню мандрівку сторінками його книг. Юні читачі познайомилися з життям і творчістю відомого українського письменника.

Олександр Дюлович Гаврош народився 26 березня 1971 року в місті Ужгород. Він навчався на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, працював у театрі, писав статті та книги, і з часом став улюбленим дитячим автором.

Письменник створив багато цікавих, веселих і повчальних історій, які із захопленням читають діти не лише в Україні, а й за її межами. Його творчість відзначена численними нагородами, що свідчить про талант і любов читачів. Серед найвідоміших книг автора: «Неймовірні пригоди Івана Сили», «Пригоди розбійника Пинті», «Галуна-Лалуна або Іван Сила на острові Щастя», «Дідо-Всевідо».

Книжки Олександра Гавроша ще раз довели, що читання - це справжня пригода, яка відкриває двері у світ фантазії, добра і сміливості та надихає на власні відкриття.

    Сьогодні, 24 березня, ми вшановуємо пам’ять Захисника України — Михайла Михайловича Насадюка, який мав би святкувати свій день народження...

    Михайло народився у 1998 році в селі Капустяни на Вінниччині. З дитинства був працьовитим, допитливим, мав хист до техніки. Закінчив Ладижинський фаховий коледж, згодом здобув освіту інженера-електрика у Вінницькому національному аграрному університеті. Працював електриком, мріяв про власну справу. Він любив життя, свою родину, друзів, рідну землю. Був щирим, відкритим, із добрим серцем і великими мріями про мирне майбутнє. Та війна змінила все...

    Вже з перших днів повномасштабного вторгнення Михайло став на захист України. Служив у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, був майстром саперної справи, талановитим інженером і надійним побратимом. Його бойові шляхи пролягли Миколаївщиною, Херсонщиною, Донеччиною. Серед перших він у складі зведеної групи зайшов на острів Зміїний, розчищаючи шлях від мін, і разом із побратимами встановив державний прапор України. Останній рік служби він працював над надзвичайно важливими речами — моделював боєприпаси, забезпечуючи бойові підрозділи компонентами для дронів. 

    За мужність і відданість Україні Михайло був нагороджений орденами «За мужність» ІІІ та ІІ ступенів (посмертно), відзнаками «За взірцевість у військовій службі», «Золотий хрест» та відзнакою ГУР «Вогнепальна зброя». 

    Йому було лише 26... 15 серпня 2024 року життя Михайла обірвав російський ракетний обстріл у Павлограді на Дніпропетровщині.

    Сьогодні ми згадуємо того, хто жив із добром у серці і вірою в перемогу України. Світла пам’ять про Михайла назавжди житиме у серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав. Вічна слава Герою!

Що читає сучасна дитина?

 

Що читає сучасна дитина?

Сьогодні у нашій бібліотеці відбулася неймовірно тепла та жвава бесіда «Що читає сучасна дитина?» Ми зібралися колом однодумців, щоб обговорити книжкові вподобання нового покоління. Розглядали новинки сучасної дитячої прози - від повчальних казок до захопливих детективів та коміксів. Ділилися лайфхаками, як відволікти дитину від гаджета та показати, що книга - це не нудно, а драйвово. Обговорили, які саме книги найчастіше обирають наші маленькі читачі та чим їх ваблять сучасні видавництва.

Книга для сучасної дитини - це цілий світ з яскравими ілюстраціями, інтерактивними елементами та героями, які говорять з ними однією мовою.

Щиро дякуємо кожному учаснику за активність та любов до книги. Разом ми робимо все можливе, щоб читання залишалося модною та корисною звичкою для наших дітей.

 

    КЗ “Липовецька публічна бібліотека” долучилася до Всеукраїнської інформаційно-просвітницької тематичної акції «Національний тиждень читання поезії», яку вже втретє організовує Український інститут книги. Цьогоріч Тиждень триває з 16 по 22 березня 2026 року та проходить під символічною темою «Золотий гомін», натхненною однойменною ліричною поемою Павла Тичини. 

    У межах акції в бібліотеці було проведено голосні читання, під час яких звучали твори авторів-дисидентів, шістдесятників та поетів сучасної української літератури, голос якої особливо виразно звучить у час війни. 

    «Золотий гомін» Павла Тичини — це про духовне відродження українського народу, про таку бажану свободу, нерозривну з відчуттям тривоги. І сьогодні, через понад століття, ці рядки не втрачають своєї актуальності, звучать про те саме: волю, надію і світло, той вогонь, що перемагає.

    Кажуть, час лікує, але для тих, хто знав Григорія Кучера, цей день назавжди залишиться відкритою раною. Два роки тому, 20 березня, під Зміївкою на Херсонщині, обірвалося життя людини з великим серцем і золотими руками. 

    Григорій народився 12 березня 1985 року в селі Зозів у багатодітній родині. Він з дитинства знав ціну праці та вірності своєму слову. Після школи та ПТУ став механізатором — людиною, яка плекала рідну землю. Працював у «Сімекс Агро», виховував синів і понад усе мріяв, щоб вони ніколи не знали жахів війни. 

    У травні 2022 року Григорій змінив мирний трактор на зброю. Стрілець-снайпер десантно-штурмового підрозділу, він боронив нас на найважчих ділянках Херсонського напрямку. Навіть після поранення та реабілітації він не залишився в тилу. 

    Свій останній бій захисник прийняв 20 березня 2024 року, рятуючи побратимів. Він віддав своє життя, щоб жили інші. 

    Сьогодні меморіальна дошка на стінах Зозівського ліцею щодня нагадує учням про ціну нашої свободи. Григорій назавжди залишиться для земляків прикладом щирості, працьовитості та неймовірної відваги. 

    Вічна пам’ять і слава Герою!

    20 березня — день, який мав бути сповнений радості, сміху та планів на майбутнє. Сьогодні свій день народження міг би святкувати Євгеній Сергійович Лушніков. Але війна внесла свої страшні корективи: тепер цей день — про пам’ять, про нестерпний біль втрати та безмежну вдячність за чин Героя. 

    Євгеній народився у селі Славна у 1997 році. Його шлях не був легким — рано пізнав гіркоту сирітства, але це не озлобило його серце, а загартувало волю. Він будував звичайне життя: здобув професію електрика у Зозівському ПАЛ, відслужив строкову службу, працював у Києві, створив сім’ю. 

    Коли ворог прийшов на поріг, він не вагався. Євгеній пішов добровольцем з перших днів повномасштабного вторгнення. Навіть важке поранення та отримана група інвалідності не змогли його зупинити. Маючи законне право залишитися в тилу, він обрав інше — повернутися до своїх. 

    У складі легендарної 46-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ він боровся за кожен клаптик української землі. Його мужність була відзначена високими нагородами: медаллю «Честь. Слава. Держава», нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі», орденом «За мужність» III ступеня. 

    7 січня 2024 року під час ворожого обстрілу поблизу Курахового на Донеччині серце нашого Захисника зупинилося. Ворожий снаряд обірвав молоде життя.

    Євгенію, назавжди залишиться 26... Він був справжнім сином своєї землі, її щитом і її гордістю. Світла пам’ять!

    У цей день колись лунали вітання... Сьогодні ж — тиша, свічка і наша пам’ять. 19 березня  — день коли народився захисник Анатолій Володимирович Василишин. Йому б виповнилося 30, але війна змінила все. 

    Анатолій народився 19 березня 1996 року у Вінниці, дитинство та юність минули у селі Зозівка. Тут він здобув освіту, опанував професії слюсаря-ремонтника та тракториста-машиніста, тут починав своє доросле життя. Працював на будівництві, був працьовитим, щирим, відкритим до людей. У нього були плани, бажання, прості людські мрії... Та війна забрала можливість їх здійснити. Він не встиг створити сім’ю, не встиг прожити своє життя так, як заслуговував. 

    У листопаді 2024 року Анатолій став до лав Збройних Сил України. У складі 21-ї окремої механізованої бригади він боронив державу на Курському напрямку. Сміливо і гідно виконував свій обов’язок — так, як це роблять справжні захисники. 

    30 січня 2025 року, під час бою поблизу населеного пункту Миколаєво-Дар’їно, його життя обірвалося... Довгий час він вважався безвісти зниклим, і лише згодом повернувся до рідної землі — «на щиті». 

    Найтяжчий біль — у тому, що мати так і не дочекалася сина... Вона пішла у вічність, не почувши звістки про нього. Батька не стало ще раніше. Його шлях додому був сповнений тиші й сліз...

    Світла пам’ять та вічна слава Герою!