Репресовані, але не забуті

17 травня в третю неділю травня в Україні відзначали день пам`яті жертв політичних репресій. Головна мета цього дня— нагадати нам із вами  про трагічні сторінки історії, коли тоталітарна радянська система знищувала інтелігенцію, селянство, духовенство та звичайних громадян.

У часи масових репресій, цей період назвали часом "Великого терору", Україна втратила мільйони людей. Десятки тисяч були розстріляні (як представники Розстріляного відродження), а сотні тисяч пройшли через тортури, табори та заслання.

Кати думали, що земля надійно сховає їхні злочини, а архіви з іменами згорять. Але вони помилилися. Сьогодні, тримаючи в руках розсекречені архівні документи, книги пам'яті та дослідження, які є в нашій бібліотеці, ми повертаємо цим людям їхні імена. Ми повертаємо їм голос, який у них відібрали кулею.

Сьогодні, коли ми бачимо такі ж розстрільні ями та масові поховання у Бучі, Ізюмі та інших куточках України, ми розуміємо: непокаране зло радянського режиму повернулося у сучасній російській формі. Тому наш обов'язок — пам'ятати кожен постріл минулого, щоб вистояти та перемогти сьогодні.

До дня пам`яті жертв політичних репресій у відділі обслуговування дорослих користувачів був організований бібліографічний огляд «Репресовані, але не забуті».

    18 травня — день, коли мав би святкувати свій день народження наш земляк, Захисник України — Роман Миколайович Грушко... Та сьогодні ця дата сповнена не радості, а світлої пам’яті й глибокої вдячності. 

    Роман народився 18 травня 1985 року — у селі Щаслива, згодом проживав у місті Липовець. Навчався у Липовецькій загальноосвітній школі №2, після чого здобув фах у галузі лісового господарства. Працював лісником у Погребищенському районі — був працьовитим, відповідальним, щирим. 

    У серпні 2014 року Роман став до лав Збройних Сил України. Брав участь в Антитерористичній операції на сході України, зокрема у запеклих боях за Дебальцеве. Служив заступником командира бойової машини — навідником-оператором розвідувальної роти 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади. 

    9 лютого 2015 року, під час ворожого танкового обстрілу поблизу села Нижня Кам’янка, що біля Дебальцевого Донецької області, старший солдат Роман Грушко героїчно загинув, до останнього залишаючись вірним військовій присязі та Україні. 

    За особисту мужність і героїзм, проявлені у боротьбі за незалежність і територіальну цілісність держави, Указом Президента України Роман Миколайович Грушко посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. 

    Сьогодні рідні, друзі, побратими та вдячні земляки приходять до місць пам’яті — до його могили, до меморіальної дошки на фасаді рідної школи, щоб згадати, вшанувати, подякувати... Йому назавжди 29... Але його ім’я - в історії незламної України. 

    Запалімо свічку пам’яті. Вічна слава Герою!

    16 травня — день, що болем відгукується у серцях... У цей день ми згадуємо нашого Захисника з Лукашівки — Сергія Геннадійовича Дронова, який віддав своє життя за Україну. 

    Сергій народився 28 липня 1974 року у місті Білозерське на Донеччині. Там минули його дитинство і юність: навчався у школі, згодом здобув фах газозварника у технічному училищі, пройшов строкову військову службу, створив сім’ю.

    Згодом доля привела його на Липовеччину. Тут він працював у місцевому господарстві на пилорамі, займався будівельними роботами, останні роки трудився на підприємстві «Барлінек». Для односельців він був щирим, відкритим, надійним — таким, із ким не страшно йти поруч ні в житті, ні в бою. 

    У січні 2023 року Сергій Геннадійович був призваний на військову службу. Став до лав Збройних Сил України у складі 21-ї окремої мотопіхотної бригади. Служив навідником зенітного артилерійського взводу, боронив Україну на сході — на тій землі, яка була йому рідною. 

    Він проявив себе як мужній, витривалий і відданий воїн, який сумлінно виконував свій обов’язок і до останнього залишався вірним присязі. 

    16 травня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області Сергій Дронов загинув... Він не дожив до Перемоги, але зробив для неї все, що міг. Його подвиг — це ціна нашої свободи, нашого майбутнього. 

    Похований Захисник у селі Лукашівка, де також на його честь встановлено меморіальну дошку. Світла пам’ять Герою! Вічна слава Захиснику України!

    Сьогодні минає три роки відтоді, як у боротьбі за Україну загинув наш земляк, мужній воїн — Віктор Миколайович Світайло, житель села Нападівка Липовецької громади. 

    Віктор у мирний час був працьовитим господарем, людиною, на яку можна покластися. Для своєї родини — турботливий батько, люблячий чоловік, справжня опора. Його поважали за щирість, силу духу і добре серце. 

    Шлях захисника розпочався ще у 2014 році, коли він став на оборону України на сході, де служив упродовж 2014–2016 років. І коли у 2022 році ворог знову прийшов на нашу землю, Віктор не залишився осторонь — вдруге став до лав Збройних Сил України. 

    Служив у складі морської піхоти, матрос військової частини 4007. Виконував бойові завдання у найнебезпечніших точках фронту. Навіть після поранення та контузії не відступив, не залишив побратимів — продовжував боротися за свободу України до останнього. 

    16 травня 2023 року під час виконання бойового завдання у населеному пункті Новоекономічне Покровського району Донецької області життя Віктора Миколайовича обірвалося...

    За свою відвагу і вірність державі Захисник був відзначений нагородами Президента України «Учасник АТО» та «За участь в АТО». 

    Сьогодні згадаймо його як воїна, який двічі став на захист Батьківщини, як людину, що не зламалася навіть перед обличчям війни. Його подвиг — це приклад справжнього патріотизму, сили та незламності. Світла пам’ять Герою!

    16 травня — день глибокого болю і світлої пам’яті... Минає чотири роки з того часу, як війна забрала життя нашого земляка, справжнього патріота, людини честі — Петра Володимировича Дишлова. 

    Петро Володимирович народився 17 лютого 1978 року у селі Зозів. Навчався у Вербівській школі, згодом здобув медичну освіту у Погребищенському медичному училищі, отримавши фах фельдшера. Відслужив строкову службу у десантних військах, а після демобілізації повернувся до рідного села, де працював завідувачем ФАПу у Вербівці. 

    Його добре знали і щиро поважали односельці — як відповідального керівника і людину великого серця. Упродовж 2010–2020 років він очолював сільську раду, а згодом став старостою сіл Вербівка та Ксаверівка Липовецької громади. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення, навіть маючи право залишитися в тилу, Петро Дишлов не вагаючись став до лав захисників. Служив у складі першого окремого стрілецького батальйону військової частини А7085. Як фельдшер, він рятував життя поранених бійців, неодноразово витягував побратимів із найгарячіших точок. 

    16 травня 2022 року Петро Володимирович востаннє вийшов на зв’язок... Того дня він разом із побратимами вирушив на бойове завдання у напрямку села Дробишеве Донецької області. Їхній екіпаж потрапив під ворожий обстріл. Довгий час його вважали зниклим безвісти. Лише згодом тіло вдалося відшукати та гідно поховати у рідній Вербівці. 

    На знак пошани у селі Вербівка встановлено меморіальну дошку на будівлі старостату та ФАПу, іменем Героя названо одну з вулиць. Пам’ять про нього живе у серцях людей, для яких він був не лише керівником, а й щирою, доброю людиною. 

    Вічна і світла пам’ять Герою!

Таємниця Стефаникового таланту

Таємниця Стефаникового таланту

Дорогі друзі, до 155-річчя великого українського письменника Василя Стефаника ми підготували  відеопортрет «Таємниця Стефаникового таланту». У цьому відео ви маєте змогу дізнатися про життєвий та творчий шлях великого майстра слова.

    14 травня — день, що навіки закарбувався болем у серцях рідних, близьких і всієї громади... День, коли Україна втратила ще одного свого вірного сина — Олександра Володимировича Колпакова. 

    Олександр народився 28 квітня 1981 року. Проживав у селі Росоша, певний час мешкав і на Хмельниччині — у Ярмолинецькій громаді. У мирному житті був працьовитою людиною, будував плани, дбав про близьких, жив звичайним життям, сповненим надій і турбот. 

    У червні 2024 року був призваний за мобілізацією. Став на захист України у складі 33 інженерно-саперного батальйону військової частини 4689. Вірний військовій присязі, він мужньо виконував свій обов’язок, захищаючи державний суверенітет і територіальну цілісність України. 

    Олександр був воїном честі — хоробрим, рішучим, незламним. Його відвага та самовідданість не залишилися непоміченими: у вересні 2024 року був нагороджений почесною відзнакою «Золотий хрест» Головнокомандувача Збройних Сил України. 

    14 травня 2025 року, під час виконання бойового завдання, Олександр Володимирович загинув у бою поблизу населеного пункту Миропілля Сумського району Сумської області. До останнього подиху він залишався вірним Україні, віддавши своє життя за її свободу і майбутнє. 

    Схилімо голови у глибокій скорботі, згадуючи Захисника, який заплатив найвищу ціну за мир для кожного з нас. Вічна слава Герою!