Великий терор: сторінки історії

Великий терор: сторінки історії

18 травня в Україні  вшановували пам'ять  жертв геноциду кримськотатарського народу. Кримськотатарський народ став також жертвами репресивної машини тоталітарного радянського режиму. 18 травня  є днем скорботи в історії кримськотатарського народу і днем пам’яті в Україні. В цей день 1944 року за наказом Сталіна люди були з корінням вирвані зі своєї рідної землі – близько 200 тисяч кримських татар зігнали до залізничних товарних вагонів і депортували з рідного півострова у віддалені регіони Радянського Союзу — від північного Передуралля до республік Середньої Азії. В основному, це були жінки, діти і люди похилого віку. Чоловіки в цей час воювали на фронтах Другої світової війни у лавах Червоної армії. Їх звинуватили у колабораціонізмі.

Цілий народ обмовили, пограбували, вигнали зі своєї Батьківщини, винищивши при цьому майже половину його складу. Жахливий, нелюдський акт депортації призвів до незліченних жертв.  В ешелонах смерті, в місцях спецпоселень загинули тисячі безневинних людей. Було знищено цілі родини.

Знущання над кримськотатарським народом не закінчилися депортацією. Радянська влада прагнула знищити культурну ідентичність народу. Понад 40 років у переписах населення СРСР згадки про кримських татар були заборонені. Були ліквідовані сотні шкіл, бібліотек, музеїв, знищені унікальні рукописи та книжковий фонд кримськотатарською мовою. Окупанти перейменовували вулиці, міста, стираючи з пам’яті існуючі назви, щоб позбавити землю історичної пам’яті.

Але кримськотатарський народ не зламався. Їх дух не був підкорений. Їхня віра у повернення на свою Батьківщину не згасла.

До Дня пам`яті жертв геноциду кримськотатарського народу у відділі обслуговування дорослих користувачів для старшокласників Липовецького ліцею № 3 було проведено вечір-пам'ять «Великий терор: сторінки історії». В ході заходу було організовано перегляд документального фільму про депортацію кримських татар.

    19 травня — день, коли ми з болем і вдячністю згадуємо нашого земляка, воїна, який віддав життя за Україну — Руслана Миколайовича Зайця. 

    Минуло вже багато років, але біль втрати не стихає... Він назавжди залишився молодим, відважним і вірним своєму обов’язку. 

    Руслан народився 14 серпня 1984 року в селі Теклинівка. Згодом разом із родиною проживав у селі Ковалівка на Вінниччині, де закінчив місцеву школу. Його життєвий шлях був простим і щирим, сповненим мрій і планів, які обірвала війна. 

    У лютому 2015 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив старшим стрільцем 3-ї мотопіхотної роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Уже з весни 2015 року брав участь у бойових діях на сході України, захищаючи її незалежність у зоні проведення антитерористичної операції. 

    19 травня 2015 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Катеринівка Попаснянського району Луганської області, Руслан разом із побратимами вирушив на допомогу військовим, які потрапили у засідку. Та дорогою їхня бойова машина підірвалася на фугасній міні... Цей бій став для нього останнім. Руслан Заєць загинув як Герой — рятуючи інших, не вагаючись ідучи вперед. 

    За особисту мужність і відданість Україні посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, а також медаллю «За жертовність і любов до України». 

    Похований у селі Ковалівка. Пам’ять про Захисника увічнено у меморіальних дошках у навчальних закладах, де він навчався. Але найголовніше — він живе у серцях рідних, побратимів і всіх, хто пам’ятає його подвиг. 

    Вічна слава Герою!

Репресовані, але не забуті

 Репресовані, але не забуті

17 травня в третю неділю травня в Україні відзначали день пам`яті жертв політичних репресій. Головна мета цього дня— нагадати нам із вами  про трагічні сторінки історії, коли тоталітарна радянська система знищувала інтелігенцію, селянство, духовенство та звичайних громадян.

У часи масових репресій, цей період назвали часом "Великого терору", Україна втратила мільйони людей. Десятки тисяч були розстріляні (як представники Розстріляного відродження), а сотні тисяч пройшли через тортури, табори та заслання.

Кати думали, що земля надійно сховає їхні злочини, а архіви з іменами згорять. Але вони помилилися. Сьогодні, тримаючи в руках розсекречені архівні документи, книги пам'яті та дослідження, які є в нашій бібліотеці, ми повертаємо цим людям їхні імена. Ми повертаємо їм голос, який у них відібрали кулею.

Сьогодні, коли ми бачимо такі ж розстрільні ями та масові поховання у Бучі, Ізюмі та інших куточках України, ми розуміємо: непокаране зло радянського режиму повернулося у сучасній російській формі. Тому наш обов'язок — пам'ятати кожен постріл минулого, щоб вистояти та перемогти сьогодні.

До дня пам`яті жертв політичних репресій у відділі обслуговування дорослих користувачів був організований бібліографічний огляд «Репресовані, але не забуті».

    18 травня — день, коли мав би святкувати свій день народження наш земляк, Захисник України — Роман Миколайович Грушко... Та сьогодні ця дата сповнена не радості, а світлої пам’яті й глибокої вдячності. 

    Роман народився 18 травня 1985 року — у селі Щаслива, згодом проживав у місті Липовець. Навчався у Липовецькій загальноосвітній школі №2, після чого здобув фах у галузі лісового господарства. Працював лісником у Погребищенському районі — був працьовитим, відповідальним, щирим. 

    У серпні 2014 року Роман став до лав Збройних Сил України. Брав участь в Антитерористичній операції на сході України, зокрема у запеклих боях за Дебальцеве. Служив заступником командира бойової машини — навідником-оператором розвідувальної роти 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади. 

    9 лютого 2015 року, під час ворожого танкового обстрілу поблизу села Нижня Кам’янка, що біля Дебальцевого Донецької області, старший солдат Роман Грушко героїчно загинув, до останнього залишаючись вірним військовій присязі та Україні. 

    За особисту мужність і героїзм, проявлені у боротьбі за незалежність і територіальну цілісність держави, Указом Президента України Роман Миколайович Грушко посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. 

    Сьогодні рідні, друзі, побратими та вдячні земляки приходять до місць пам’яті — до його могили, до меморіальної дошки на фасаді рідної школи, щоб згадати, вшанувати, подякувати... Йому назавжди 29... Але його ім’я - в історії незламної України. 

    Запалімо свічку пам’яті. Вічна слава Герою!

    16 травня — день, що болем відгукується у серцях... У цей день ми згадуємо нашого Захисника з Лукашівки — Сергія Геннадійовича Дронова, який віддав своє життя за Україну. 

    Сергій народився 28 липня 1974 року у місті Білозерське на Донеччині. Там минули його дитинство і юність: навчався у школі, згодом здобув фах газозварника у технічному училищі, пройшов строкову військову службу, створив сім’ю.

    Згодом доля привела його на Липовеччину. Тут він працював у місцевому господарстві на пилорамі, займався будівельними роботами, останні роки трудився на підприємстві «Барлінек». Для односельців він був щирим, відкритим, надійним — таким, із ким не страшно йти поруч ні в житті, ні в бою. 

    У січні 2023 року Сергій Геннадійович був призваний на військову службу. Став до лав Збройних Сил України у складі 21-ї окремої мотопіхотної бригади. Служив навідником зенітного артилерійського взводу, боронив Україну на сході — на тій землі, яка була йому рідною. 

    Він проявив себе як мужній, витривалий і відданий воїн, який сумлінно виконував свій обов’язок і до останнього залишався вірним присязі. 

    16 травня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області Сергій Дронов загинув... Він не дожив до Перемоги, але зробив для неї все, що міг. Його подвиг — це ціна нашої свободи, нашого майбутнього. 

    Похований Захисник у селі Лукашівка, де також на його честь встановлено меморіальну дошку. Світла пам’ять Герою! Вічна слава Захиснику України!

    Сьогодні минає три роки відтоді, як у боротьбі за Україну загинув наш земляк, мужній воїн — Віктор Миколайович Світайло, житель села Нападівка Липовецької громади. 

    Віктор у мирний час був працьовитим господарем, людиною, на яку можна покластися. Для своєї родини — турботливий батько, люблячий чоловік, справжня опора. Його поважали за щирість, силу духу і добре серце. 

    Шлях захисника розпочався ще у 2014 році, коли він став на оборону України на сході, де служив упродовж 2014–2016 років. І коли у 2022 році ворог знову прийшов на нашу землю, Віктор не залишився осторонь — вдруге став до лав Збройних Сил України. 

    Служив у складі морської піхоти, матрос військової частини 4007. Виконував бойові завдання у найнебезпечніших точках фронту. Навіть після поранення та контузії не відступив, не залишив побратимів — продовжував боротися за свободу України до останнього. 

    16 травня 2023 року під час виконання бойового завдання у населеному пункті Новоекономічне Покровського району Донецької області життя Віктора Миколайовича обірвалося...

    За свою відвагу і вірність державі Захисник був відзначений нагородами Президента України «Учасник АТО» та «За участь в АТО». 

    Сьогодні згадаймо його як воїна, який двічі став на захист Батьківщини, як людину, що не зламалася навіть перед обличчям війни. Його подвиг — це приклад справжнього патріотизму, сили та незламності. Світла пам’ять Герою!

    16 травня — день глибокого болю і світлої пам’яті... Минає чотири роки з того часу, як війна забрала життя нашого земляка, справжнього патріота, людини честі — Петра Володимировича Дишлова. 

    Петро Володимирович народився 17 лютого 1978 року у селі Зозів. Навчався у Вербівській школі, згодом здобув медичну освіту у Погребищенському медичному училищі, отримавши фах фельдшера. Відслужив строкову службу у десантних військах, а після демобілізації повернувся до рідного села, де працював завідувачем ФАПу у Вербівці. 

    Його добре знали і щиро поважали односельці — як відповідального керівника і людину великого серця. Упродовж 2010–2020 років він очолював сільську раду, а згодом став старостою сіл Вербівка та Ксаверівка Липовецької громади. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення, навіть маючи право залишитися в тилу, Петро Дишлов не вагаючись став до лав захисників. Служив у складі першого окремого стрілецького батальйону військової частини А7085. Як фельдшер, він рятував життя поранених бійців, неодноразово витягував побратимів із найгарячіших точок. 

    16 травня 2022 року Петро Володимирович востаннє вийшов на зв’язок... Того дня він разом із побратимами вирушив на бойове завдання у напрямку села Дробишеве Донецької області. Їхній екіпаж потрапив під ворожий обстріл. Довгий час його вважали зниклим безвісти. Лише згодом тіло вдалося відшукати та гідно поховати у рідній Вербівці. 

    На знак пошани у селі Вербівка встановлено меморіальну дошку на будівлі старостату та ФАПу, іменем Героя названо одну з вулиць. Пам’ять про нього живе у серцях людей, для яких він був не лише керівником, а й щирою, доброю людиною. 

    Вічна і світла пам’ять Герою!