5 травня — день болю, пам’яті й глибокої вдячності... Сьогодні ми схиляємо голови у скорботі, вшановуючи світлу пам’ять нашого земляка — Владислава Валерійовича Стадніка, відважного Захисника України, який віддав своє життя за свободу і незалежність рідної землі. 

    Владислав народився 16 червня 1997 року у місті Липовець. Навчався у Липовецькій школі №2, згодом здобув освіту в Іллінецькому державному аграрному коледжі та у Вінницькому національному аграрному університеті. За фахом був ландшафтним дизайнером. Та війна змінила його шлях...

    У березні 2016 року він добровільно став на захист України. Пройшов бойовий шлях від солдата до головного сержанта та командира взводу. Шість років служби, три контракти, найгарячіші точки Донеччини, служба «на нулі», участь у визволенні Лук’янівки, Рудницького, Перемоги, Борщагівки, Нової Басані...

    Владислав завжди був там, де найважче — попереду своїх побратимів. Його поважали і цінували за рішучість, відповідальність і турботу про своїх бійців. 

    З початком повномасштабної війни Владислав долучився до добровольчого батальйону «Братство», брав участь у захисті аеродрому «Бориспіль» та звільненні українських сіл. Він мав великі плани на життя, щиро любив Україну і до останнього подиху боровся за неї. 

    5 травня 2022 року, під час виконання бойового завдання на Миколаївщині, Владислав отримав важке поранення. Врятувати його не вдалося... Йому було лише 24 роки. 

    За мужність і самовідданість нагороджений відзнаками, серед яких — дві нагороди Президента України, медалі «Учасник АТО» та «Ветеран АТО». Його ім’я навіки вписане в історію рідного краю: у Липовці на його честь названо вулицю, встановлено меморіальну дошку на фасаді школи, створено пам’ятний стенд. Та найголовніше — він живе у серцях людей, які його знали і пам’ятають. 

    Світла пам’ять Герою! Вічна слава!

    5 травня... День, який мав би бути наповнений світлом, теплом родинних обіймів і щирими привітаннями... Сьогодні свій 32-й день народження міг би зустрічати наш земляк — Юрій Віталійович Сорока. Але замість святкових слів — тиша, біль і пам’ять...

    Юрій народився 5 травня 1994 року у селі Іваньки. Ріс добрим, щирим, працьовитим хлопцем — турботливим сином для своїх батьків, надійним другом, людиною з великим серцем. Навчався у Вінниці, продовжив освіту на Черкащині, будував плани на життя, кохав, мріяв... Та понад усе — любив Україну. 

    Його шлях воїна розпочався ще у 2014 році, коли він служив у прикордонному загоні на Донеччині. Саме його контрольно-пропускний пункт одним із перших прийняв бій з ворогом. Там, у вогні війни, загартувався його характер, там він став справжнім Захисником. 

    Після служби Юрій повернувся до мирного життя — працював, одружився, підтримував батьків, допомагав у господарстві. Здавалося, життя починає входити у спокійне русло... Та знову прийшла війна. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення він не зміг залишитися осторонь — знову став до зброї, знову пішов захищати свою землю. Як старший сержант, воював на одному з найгарячіших напрямків — під Мар’їнкою, де кожен день був боротьбою за життя і за Україну. 

    16 серпня 2022 року, у бою за рідну землю, обірвалося життя мужнього воїна. Йому було лише 28...

    За свою відвагу, вірність присязі та незламність духу Захисник посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. В Іваньківській гімназії відкрито меморіальну дошку на честь Юрія Віталійовича Сороки - випускника цієї школи.

    Світла пам’ять синові, чоловікові, щирому другові, безстрашному воїну... Він живе у наших серцях — у кожному спогаді, у кожній молитві, у кожному подиху вдячності. Вічна слава та пам’ять Герою!

    2 травня — день, що назавжди залишив болючий слід у серцях рідних, друзів, земляків та всієї громади. Минає три роки відтоді, як у боротьбі за свободу і незалежність України загинув наш земляк, мужній Захисник із села Росоша — Віталій Миколайович Заводнюк. 

    Віталій народився 9 січня 1980 року у селі Росоша. Тут минули його дитячі роки, тут він здобув шкільну освіту, а згодом обрав фах зварювальника, навчаючись у Зозівському ПТУ. Після строкової військової служби працював у місцевому господарстві, на Росошанській паперовій фабриці, а згодом — у столиці, у комунальному підприємстві Солом’янського району.

    Його життя було прикладом працьовитості, чесності та любові до родини. Але з початком повномасштабного вторгнення мирна праця змінилася військовим обов’язком. Віталій був мобілізований до лав Національної гвардії України та став на захист рідної землі. Служив солдатом, номером обслуги 1-го відділення, 1-го взводу ОП 12-ї роти військової частини 3027. 

    2 травня 2023 року, під час виконання бойового завдання поблизу Білогорівки Сіверодонецького району на Луганщині, воїн загинув. Він віддав найдорожче — своє життя — за Україну, за наше майбутнє, за мирне небо для наступних поколінь. 

    Для всіх, хто знав Віталія, він назавжди залишиться щирою, життєрадісною людиною, надійним другом, люблячим чоловіком і батьком, а для України — мужнім воїном. Світла пам’ять Герою! Вічна слава!

    2 травня минає чотири роки відтоді, як у боротьбі за свободу та незалежність України загинув наш земляк — Анатолій Анатолійович Юзва. У 2022 році, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Шевченкове під Волновахою, внаслідок осколкового поранення обірвалося життя мужнього воїна, солдата-гранатометника військової частини А1619, бійця 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. 

    Анатолій народився 10 січня 1975 року. Навчався у школах міста Липовець, згодом здобув професію водія у Зозівському професійно-технічному училищі. У житті опанував і будівельну справу, був працьовитою та щирою людиною.

    Його військовий шлях розпочався ще у 2015 році, коли він став на захист України на Донеччині. У найважчі для держави часи він не залишився осторонь і з початком повномасштабного вторгнення знову взяв до рук зброю, щоб боронити рідну землю. 

    За відвагу та самопожертву його посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

    Сьогодні ім’я Героя увічнене на меморіальній дошці у Липовецькому ліцеї №3 — як символ пам’яті, честі та вдячності майбутніх поколінь. 

    Час минає, але він не стирає імен тих, хто віддав своє життя за Україну. Світла пам’ять Анатолію Юзві! Вічна слава Герою!

Знайомство із соціальними мережами та Viber

  Знайомство із соціальними мережами та Viber

У сучасному інформаційному просторі важливо не лише мати доступ до цифрових технологій, а й уміти ними користуватися. Саме тому діяльність Хабу, спрямована на ознайомлення з соціальними мережами, набуває особливого значення. 

 Одним із ключових напрямів роботи стало навчання користувачів основам користування популярними платформами, зокрема Viber. Для багатьох відвідувачів, особливо старшого віку, це перший крок до впевненого спілкування в цифровому середовищі. Під час заняття  наша  користувачка ознайомилася з базовими функціями Viber: створення облікового запису, додавання контактів, обмін повідомленнями, здійснення дзвінків, створення груп і спільнот.

 Хаб також допомагає зрозуміти, як використовувати Viber у повсякденному житті: для спілкування з рідними, отримання важливої інформації, участі в громадських ініціативах, навчанні та дозвіллі. 

Завдяки роботі Хабу соціальні мережі перестають бути складними чи незрозумілими. Вони стають зручним інструментом для спілкування, розвитку і самореалізації.

Такий досвід доводить: навчатися новому ніколи не пізно, а сучасні технології можуть бути простими і доступними для кожного.

    У скорботі та глибокій шані згадаймо в молитві нашого земляка, відважного воїна України — Миколу Петровича Ісаєва, який уже ніколи не відзначить свій день народження серед рідних і близьких. 

    Народився Микола 30 квітня 1987 року в селі Сутиски Тиврівського району. Згодом його родина оселилася у селі Білозерівка нашої громади, де минули його дитячі роки та навчання у школі. Після її закінчення здобув професію у Вінницькому вищому художньому професійно-технічному училищі №5. 

    Тривалий час проживав у Липовці, де понад десять років разом із братом Олександром розвивав власну справу. Він був людиною працьовитою, відповідальною та цілеспрямованою. Коли ж Україна потребувала захисту, не залишився осторонь — свого часу добровольцем вирушив у зону АТО. Із перших днів повномасштабного вторгнення знову став до строю, був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив службу у складі інженерно-загороджувального батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади. 

    10 квітня 2024 року поблизу Красногорівки Донецької області Микола Ісаєв загинув, залишаючись вірним присязі та Батьківщині до останнього подиху. 

    Останній спочинок Герой знайшов у селі Пеньківка Турбівської селищної громади, де покоїться його мати. 

    Світла пам’ять про Миколу житиме у серцях усіх, хто його знав. Його мужність, самопожертва і любов до України назавжди залишаться прикладом для прийдешніх поколінь. Вічна шана і пам’ять Захиснику!

    29 квітня — день болю, пам’яті й невимовної втрати для всієї громади. Сьогодні минає чотири роки відтоді, як раптово зупинилося серце нашого земляка, мужнього Захисника України — Василя Васильовича Підіпригори. 

    Народжений у селі Скитка, Василь із юних літ був людиною сильного характеру, честі та відповідальності. Після навчання у рідній школі та здобуття мирної професії механізатора у Зозівському ПАЛ, він обрав шлях служіння державі. У 2016 році став до лав спецпідрозділу «Ягуар» і відтоді його життя нерозривно пов’язалося із захистом України. 

    Василь пройшов крізь найважчі випробування війни. Захищав державу в зоні АТО, отримав осколкове поранення, але після лікування повернувся до побратимів. Потрапив у полон на Донеччині, пережив неволю, але не зламався. Після обміну знову став до строю, доводячи, що сила духу справжнього воїна нездоланна. 

    У 2021 році він завершив контракт і повернувся додому. Та коли на українську землю прийшла повномасштабна війна, молодий хлопець без вагань добровольцем став до лав 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Бо не міг бути осторонь, коли Батьківщина потребувала своїх синів. 

    29 квітня 2022 року, перебуваючи у відпустці, Василь раптово пішов із життя. Його серце, яке пройшло війну, поранення, полон і надлюдські випробування, зупинилося занадто рано.  

    За свою мужність та відданість військовій присязі Василь Підіпригора був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудним знаком «Учасник АТО» та медаллю «Ветеран війни». 

    Його життя — це історія про честь і жертовність. Його ім’я назавжди залишиться серед тих, хто став щитом для своєї держави. Світла пам’ять Герою! Вічна слава Захиснику!