11 березня – день коли народився Олексій Ігорович Мазур – вірний син України. Сьогодні йому мало б виповнитися ще один рік життя... Ще один день, який міг би бути наповнений усмішками, мріями, планами на майбутнє. Але війна змінила все. Замість привітань – слова пам’яті людині, яка прожила коротке, але надзвичайно гідне життя. 

    Олексій Мазур народився 11 березня 1995 року у місті Липовець. Ще в дитинстві він пережив важке онкологічне захворювання, отримав інвалідність, але це не зламало його духу. Навпаки – загартувало. Він мріяв служити Україні, бути корисним людям, рятувати життя. 

    Навчаючись у Вінницькому коледжі будівництва та архітектури та заочно у Київському національному університеті будівництва та архітектури, у 2015 році Олексій добровольцем пішов до батальйону «Свята Марія». Попри заборони лікарів і обмеження через стан здоров’я, він зробив усе можливе, щоб стати військовим. 

    Згодом Олексій розпочав службу у Національній гвардії, пройшов курс «Медик військ спеціального призначення» за програмою НАТО та став військовим медиком у підрозділі спеціального призначення «Азов». Фельдшер відділення збору та евакуації поранених, він рятував побратимів під обстрілами, витягував їх із поля бою, боровся за кожне життя. За участь у боях на Світлодарській дузі був нагороджений відзнакою «За доблесну службу». 

    Олексій умів радіти життю, але понад усе любив Україну. Навіть після складної операції, отримавши висновок «обмежено придатний», не залишив службу – навчав військових тактичній медицині та прагнув повернутися до побратимів на передову. Навесні 2023 року він знову опинився там, де був потрібен найбільше. А зовсім незадовго до цього одружився...

    8 червня 2023 року під час евакуації поранених у селі Мала Токмачка на Запоріжжі ворожий снаряд влучив у автомобіль медиків. Рятуючи інших, Олексій загинув. 

    За своє коротке життя він встиг зробити дуже багато – врятував сотні людей, став прикладом мужності, сили духу та безмежної любові до України. Посмертно Олексія Мазура нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

    Сьогодні ми згадуємо його з болем і гордістю. Людину, яка попри всі випробування обрала шлях служіння та самопожертви. Світла пам’ять Герою!

    11 березня – день пам’яті нашого земляка, захисника України Михайла Романовича Гасинця. Цей день назавжди залишився болючою сторінкою для рідних, близьких і всіх, хто знав Михайла. Схилімо голови у скорботі та згадаймо в молитві воїна, який віддав найдорожче – своє молоде життя – за свободу, незалежність і майбутнє України. 

    Михайло Гасинець народився 26 січня 1998 року у селі Струтинка в сільській родині. Після закінчення школи навчався у Вороновицькому професійно-технічному училищі, де здобув професію газозварювальника. Пройшов строкову військову службу, а згодом став на захист територіальної цілісності України на Донеччині у зоні АТО/ООС. Він добре знав, що таке війна, і що таке відповідальність перед Батьківщиною. 

    У 2021 році Михайло демобілізувався та працював за фахом, будував своє життя, мав мрії і плани. Але коли ворог розпочав повномасштабне вторгнення, він не зміг залишитися осторонь. Уже в перші дні війни був мобілізований до 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Стрілець-снайпер із позивним «Хома» мужньо виконував бойові завдання, стоячи на захисті рідної землі. 

    11 березня 2022 року під час запеклого бою поблизу Миколаєва, у населеному пункті Степова Долина, Михайло повернувся під ворожий обстріл, щоб врятувати побратима. У ту мить він думав не про себе – думав про життя іншого. Рятуючи товариша, Михайло загинув...

    Він віддав найцінніше, що має людина, – своє життя. Молоде життя, сповнене сили, надій і любові до рідної землі. Таким він назавжди залишиться у нашій пам’яті – сміливим, щирим, вірним і справжнім сином України, готовим прийти на допомогу у найважчі хвилини. 

    Світла пам’ять і вічна слава Герою!

Цифрова грамотність підлітків : нові можливості

 

Цифрова грамотність підлітків : нові можливості

У сучасному світі цифрова грамотність — це не додаткова навичка, а необхідна умова успішного навчання, працевлаштування та безпечного життя. Для українських підлітків вона відкриває доступ до нових знань, глобальних можливостей і професій майбутнього. Водночас цифрове середовище потребує усвідомленості, критичного мислення та відповідальності.        Онлайн-навчання, електронні сервіси, дистанційна робота, цифрове підприємництво — усе це стає нормою. Підлітки сьогодні не просто користуються технологіями, а формують цифрову культуру майбутнього.

Запрошуємо до Хабу цифрової освіти

        У нашому Хабі підлітки можуть: 

-  безкоштовно переглянути освітні серіали;

-  отримати консультацію;

-  навчитися користуватися онлайн – сервісами;

-  підвищити рівень цифрової грамотності.

Цифрова грамотність – це не лише про технології. Це про безпеку, впевненість та нові можливості для майбутнього.

Разом формуємо покоління впевнених та відповідальних користувачів цифрового світу!

Жінка , весна, краса!

      Жінка , весна, краса!

День - 8 березня, цілком присвячений найпрекраснішій половині нашого суспільства. Його популярність наростає і зміцнюється вже більше  ста років. Історія появи міжнародного жіночого дня проста і зрозуміла - це була спроба відновити спотворену століттями справедливість по відношенню до жіночої  половини …                   

 На початку ХХ століття жінки в різних країнах об’єдналися , щоб заявити про своє право на гідні умови праці , освіту та участь у суспільному житті . Їхня сміливість і наполегливість стали фундаментом змін , які сьогодні здаються нам природними : можливість навчатися , працювати , будувати кар’єру , брати участь у виборах і приймати важливі рішення.

Українські жінки завжди вирізнялися силою характеру, жагою до свободи та рівноправності, вмінням поєднувати в собі тендітність та силу волі, ніжність та незламність. Визначні українські жінки вплинули на розвиток і становлення нашої держави. Протягом усієї багатовікової історії щиро вболівали за свою країну.                                                                               

Наші жінки – це справжні героїні, які захищають рідну землю нарівні з чоловіками, борються за свободу та незалежність України на фронті й у тилу, волонтерять, лікують і рятують життя, наближаючи Перемогу.                                         Напередодні  Міжнародного жіночого дня у читальній залі КЗ «Липовецька публічна бібліотека»  представлена виставка – свято  під назвою «Жінка , весна ,краса!».

Тарасове слово - то правда жива

 

Тарасове слово - то правда жива

Березень в Україні завжди пахне першим цвітом і оживає пророчим словом Кобзаря. Кажуть, що час стирає пам’ять, але є імена, які стають для народу вічним компасом, і для нас, українців, таким орієнтиром є Тарас Григорович Шевченко.

У стінах нашої бібліотеки відбулася літературно-музична композиція «Тарасове слово - то правда жива», присвячена вшануванню пам’яті великого генія. Учасниками заходу стали учні 7-А класу Липовецького ліцею №2.

Під час зустрічі школярі поринули в історію життя поета: від босоногого дитинства до всесвітнього визнання. Захід був наповнений поезією та музикою. Декламувалися безсмертні вірші, серед яких «Мені тринадцятий минало», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші. Звучали сучасні музичні інтерпретації творів Кобзаря у виконанні українських артистів.

Особливу увагу ми приділили «подільським стежинам» поета, згадавши краєзнавчі доробки Олександра Рогового та Володимира Рабенчука про перебування Шевченка на Вінниччині.

Завершилася зустріч спільним закликом до єднання, любові до рідної землі та вивчення власної історії. Захід допоміг учням відчути, що Шевченко - це генетичний код нашої нації, який і сьогодні вчить нас бути гордими за своє коріння. Його слово - це невичерпна криниця мудрості: воно заспокоює в тривозі, дає силу в боротьбі та нагадує, що «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

    7 березня — день, коли ми схиляємо голови у скорботі, вшановуючи пам’ять нашого земляка, мужнього Захисника України Віктора Миколайовича Лавруха. 

    Віктор Лаврух народився 29 липня 1973 року у селі Красненьке Іллінецького району у багатодітній родині. Навчався у Красненьківській середній школі. Після її закінчення вступив до Зозівського ПТУ №33, де здобув професію водія транспортних засобів. Строкову військову службу проходив у місті Львів. Згодом одружився. У 1998 році сім’я переїхала жити до міста Липовець. До мобілізації Віктор Миколайович працював водієм маршрутного автобуса. 24 лютого 2023 року Віктора Лавруха було мобілізовано до Гайсинської військової частини. Згодом він був прикомандирований до військової частини А2980 у місті Подільськ Одеської області, звідки вирушив на передову — на Донеччину.

    Він служив старшим водієм 3-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти. 7 березня 2023 року захисник загинув під час виконання бойового завдання, відбиваючи штурмові дії противника поблизу населеного пункту Первомайське. 

    Того ранку він востаннє вийшов на зв’язок... Більше двох років у серцях рідних була надія на його повернення. Та ДНК-експертиза підтвердила болючу правду — Віктор Лаврух серед полеглих Героїв. 

    Його пам’ятають як чемну, добру, щиру і світлу людину — саме таким він назавжди залишиться у пам’яті липовчан. Він віддав найдорожче — своє життя — за Україну, за майбутнє своїх дітей та онуків, за мирне небо над рідною землею. Світла пам’ять Герою та вічна шана!

    Сьогодні минає рік від дня, коли у бою за Україну загинув мужній воїн, житель села Лозувата,  старший солдат Олександр Олександрович Глухенький. 

    Олександр народився 22 листопада 1983 року у селі Лозувата. Після закінчення Лозуватської загальноосвітньої школи вступив до Вороновицького ПТУ, де здобув спеціальність зварювальника. Дуже рано навчився самостійно долати життєві труднощі та приймати важливі рішення. Він не боявся жодної роботи, цінував чесну працю та завжди прагнув забезпечити свою родину. 

    У 2010 році Олександр створив сім’ю. Разом із дружиною Оксаною вони виховували сина Дениса. У мирний час працював у «Новій пошті», був людиною щирою, доброзичливою, завжди готовою підтримати й допомогти іншим. У липні 2024 року його було мобілізовано до лав Збройних Сил України. Старший солдат Олександр Глухенький ніс службу у Силах спеціальних операцій ЗСУ на посаді оператора-вогнеметника штурмового підрозділу. Побратими згадують його як відважного воїна, який відповідально виконував бойові завдання та ніколи не відступав перед труднощами. 

    Бойовий шлях Захисника пролягав через райони Сумської, а згодом і Курської області, де він разом із побратимами стримував ворога та захищав українську землю. 6 березня 2025 року, під час виконання бойового завдання в районі села Гуєво Суджанського району Курської області, Олександр загинув у бою за свободу та незалежність України. Йому було лише 41 рік...

    За віддану службу та мужність він був нагороджений медаллю «Хрест Сил спеціальних операцій», а також орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Похований Герой на сільському кладовищі у Лозуватій. На знак шани у рідному селі на стелі Пам’яті, встановленій на честь загиблих у війні Героїв, викарбуване ім’я Олександра Глухенького. 

    Його добре серце, щирість і людяність назавжди залишаться у пам’яті рідних, друзів та знайомих. Світла пам’ять і вічна шана Захиснику України!