Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану

15 лютого Україна відзначає День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

День 15 лютого омитий сльозами горя і радості. Сльозами горя тих, хто втратив, сльозами радості тих, хто дочекався. Саме 15 лютого 1989 року розпочалося виведення радянських військ з Афганістану після десятилітньої неоголошеної війни, яка тривала вдвічі довше ніж ІІ світова. Молоді солдати поверталися до рідного дому не переможцями, але й не переможеними. Вони виконували чужу волю, захищаючи чужий дім. Незважаючи на це, вони гідно виконували свої обов’язки. Рани тієї війни кровоточать і досі.

У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 850 юнаків колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти,  доля 330 – невідома. Воювали в Афганістані і наші земляки, частина яких у тій непотрібній війні отримала поранення, а уродженець с. Війтівці Володимир Степанюк загинув в далеких афганських горах.
     Вихідцям з України довелось воювати не лише в Афганістані, а і в Сирії, Лівані, Югославії, Іраку, Анголі та в інший гарячих точках, загалом в 26 країнах світу.

Ми повинні пам’ятати тих, хто пережив війну, і тих, хто не повернувся.

Про все це розповідає організована в Липовецькій бібліотеці для дітей викладка літератури «Війна без перемоги». Читачі бібліотеки стали також учасниками бесіди «Свистіли кулі над Афганом». Розповіді про Афганістан, поезії учасників війни, пісня «Афганістан», стривожили юні серця і дали зрозуміти, що найстрашніше і найбезглуздіше – це війна. На превеликий жаль вона не закінчилась на афганській.

І сьогодні, коли на Сході України закрутився вихор війни, воїни-інтернаціоналісти в перших рядах захисників Вітчизни, вони є зразком мужності, стійкості, відваги і героїзму. Вони бережуть наш спокій, а ми за них молимося і просимо: «Повертайтесь живими!».