20 березня — день, який мав бути сповнений радості, сміху та планів на майбутнє. Сьогодні свій день народження міг би святкувати Євгеній Сергійович Лушніков. Але війна внесла свої страшні корективи: тепер цей день — про пам’ять, про нестерпний біль втрати та безмежну вдячність за чин Героя. 

    Євгеній народився у селі Славна у 1997 році. Його шлях не був легким — рано пізнав гіркоту сирітства, але це не озлобило його серце, а загартувало волю. Він будував звичайне життя: здобув професію електрика у Зозівському ПАЛ, відслужив строкову службу, працював у Києві, створив сім’ю. 

    Коли ворог прийшов на поріг, він не вагався. Євгеній пішов добровольцем з перших днів повномасштабного вторгнення. Навіть важке поранення та отримана група інвалідності не змогли його зупинити. Маючи законне право залишитися в тилу, він обрав інше — повернутися до своїх. 

    У складі легендарної 46-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ він боровся за кожен клаптик української землі. Його мужність була відзначена високими нагородами: медаллю «Честь. Слава. Держава», нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі», орденом «За мужність» III ступеня. 

    7 січня 2024 року під час ворожого обстрілу поблизу Курахового на Донеччині серце нашого Захисника зупинилося. Ворожий снаряд обірвав молоде життя.

    Євгенію, назавжди залишиться 26... Він був справжнім сином своєї землі, її щитом і її гордістю. Світла пам’ять!