У скорботі та глибокій шані згадаймо в молитві нашого земляка, відважного воїна України — Миколу Петровича Ісаєва, який уже ніколи не відзначить свій день народження серед рідних і близьких. 

    Народився Микола 30 квітня 1987 року в селі Сутиски Тиврівського району. Згодом його родина оселилася у селі Білозерівка нашої громади, де минули його дитячі роки та навчання у школі. Після її закінчення здобув професію у Вінницькому вищому художньому професійно-технічному училищі №5. 

    Тривалий час проживав у Липовці, де понад десять років разом із братом Олександром розвивав власну справу. Він був людиною працьовитою, відповідальною та цілеспрямованою. Коли ж Україна потребувала захисту, не залишився осторонь — свого часу добровольцем вирушив у зону АТО. Із перших днів повномасштабного вторгнення знову став до строю, був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив службу у складі інженерно-загороджувального батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади. 

    10 квітня 2024 року поблизу Красногорівки Донецької області Микола Ісаєв загинув, залишаючись вірним присязі та Батьківщині до останнього подиху. 

    Останній спочинок Герой знайшов у селі Пеньківка Турбівської селищної громади, де покоїться його мати. 

    Світла пам’ять про Миколу житиме у серцях усіх, хто його знав. Його мужність, самопожертва і любов до України назавжди залишаться прикладом для прийдешніх поколінь. Вічна шана і пам’ять Захиснику!

    29 квітня — день болю, пам’яті й невимовної втрати для всієї громади. Сьогодні минає чотири роки відтоді, як раптово зупинилося серце нашого земляка, мужнього Захисника України — Василя Васильовича Підіпригори. 

    Народжений у селі Скитка, Василь із юних літ був людиною сильного характеру, честі та відповідальності. Після навчання у рідній школі та здобуття мирної професії механізатора у Зозівському ПАЛ, він обрав шлях служіння державі. У 2016 році став до лав спецпідрозділу «Ягуар» і відтоді його життя нерозривно пов’язалося із захистом України. 

    Василь пройшов крізь найважчі випробування війни. Захищав державу в зоні АТО, отримав осколкове поранення, але після лікування повернувся до побратимів. Потрапив у полон на Донеччині, пережив неволю, але не зламався. Після обміну знову став до строю, доводячи, що сила духу справжнього воїна нездоланна. 

    У 2021 році він завершив контракт і повернувся додому. Та коли на українську землю прийшла повномасштабна війна, молодий хлопець без вагань добровольцем став до лав 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Бо не міг бути осторонь, коли Батьківщина потребувала своїх синів. 

    29 квітня 2022 року, перебуваючи у відпустці, Василь раптово пішов із життя. Його серце, яке пройшло війну, поранення, полон і надлюдські випробування, зупинилося занадто рано.  

    За свою мужність та відданість військовій присязі Василь Підіпригора був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», нагрудним знаком «Учасник АТО» та медаллю «Ветеран війни». 

    Його життя — це історія про честь і жертовність. Його ім’я назавжди залишиться серед тих, хто став щитом для своєї держави. Світла пам’ять Герою! Вічна слава Захиснику!

    Сьогодні, 28 квітня, мав би святкувати свій день народження наш земляк, мужній Захисник України — Олександр Володимирович Колпаков. Йому б виповнилося 45 років... Та, на жаль, війна обірвала його життя, залишивши по собі біль втрати й світлу пам’ять у серцях рідних, друзів і всієї громади. 

    Олександр Володимирович проживав у селі Росоша. У мирному житті працював, будував плани, жив звичайним людським життям, сповненим турботи про близьких та надії на майбутнє. 

    У червні 2024 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив у складі 33 інженерно-саперного батальйону військової частини 4689, захищаючи територіальну цілісність і державний суверенітет нашої країни. 

    Олександр був хоробрим, мужнім і відважним воїном. Його відданість обов’язку, стійкість та самопожертва стали прикладом патріотизму. За проявлену мужність і відвагу в зоні бойових дій у вересні 2024 року був нагороджений почесною відзнакою «Золотий хрест» Головнокомандувача Збройних Сил України. 

    14 травня 2025 року, виконуючи військовий обов’язок, Олександр Володимирович загинув у бою поблизу населеного пункту Миропілля Сумського району Сумської області. 

    Світла пам’ять Герою! Вічна слава Захиснику України!

    У день пам’яті, схилімо голови перед світлою постаттю нашого земляка, мужнього Захисника України — Олександра Івановича Власюка. Сьогодні минає 4 роки, як його добре серце зупинилося.

    Олександр Іванович народився 12 січня 1967 року у селі Нападівка. Навчався у місцевій школі, здобув професію, відслужив строкову військову службу. У мирному житті був людиною праці, дбав про родину. Та коли на українську землю прийшла велика війна, він без вагань став до строю. Уже з перших днів повномасштабного вторгнення був призваний до лав Національної гвардії України. Служив стрільцем 1 резервної роти військової частини 3028. Гідно виконував свій обов’язок, захищаючи Київщину, брав участь в обороні Василькова, Макарова, стримував ворога на підступах до столиці. 

    28 квітня 2022 року серце Олександра Івановича зупинилося під час несення служби на одному з блокпостів під Києвом. Його життя стало прикладом відданості, честі та любові до рідної землі. Для близьких він назавжди залишиться добрим чоловіком, люблячим батьком, турботливим сином і братом. 

    На школі у якій навчався Захисник встановлено меморіальну дошку на його честь. Ім’я Олександра Івановича навіки вписане в історію нашої громади та нашої держави. Вічна пам’ять і слава Захиснику України!

 

 1986 – 2026 :Чорнобиль. Пам’ять крізь час

Минуло 40 років від однієї з найстрашніших техногенних катастроф в історії людства — аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Ця трагедія назавжди змінила долі мільйонів людей і залишила глибокий слід у серці України та світу. 

  Ніч на 26 квітня 1986 року стала точкою неповернення. Невидима загроза — радіація — охопила величезні території, змусивши людей залишити свої домівки, рідні міста й села.

 Та Чорнобиль — це не лише про втрати. Це й про героїзм. Пожежники, ліквідатори, військові, медики — тисячі людей, які першими стали до боротьби з наслідками катастрофи. Вони діяли в умовах, де кожен крок міг коштувати життя. Їхній подвиг — це приклад мужності, самопожертви і відповідальності.    

Сьогодні, через чотири десятиліття, ми по-новому осмислюємо цю трагедію. Чорнобиль став суворим уроком для всього людства — нагадуванням про небезпеку нехтування безпекою, про ціну помилок і про важливість відповідального ставлення до природи та технологій.  

   Ця дата — не лише день скорботи, а й день пам’яті. Ми згадуємо тих, хто загинув, вшановуємо ліквідаторів, співчуваємо постраждалим і дякуємо тим, хто врятував світ від ще більшої біди.  Пам’ять про Чорнобиль живе у серцях поколінь. І поки ми пам’ятаємо — ми маємо шанс будувати майбутнє, в якому подібні трагедії не повторяться.

Світла пам’ять героям Чорнобиля.

        До 40 – х роковин Чорнобильської трагедії в приміщенні Липовецької міської ради представлена виставка  - інсталяція «1986 – 2026: Чорнобиль. Пам’ять крізь час». Запрошуємо до перегляду.

 

Чорнобильський дзвін: відлуння біди

                          Чорнобильський дзвін: відлуння біди

26 квітня - дата, яка назавжди розділила історію України та всього світу на «до» та «після». Аварія на Чорнобильській АЕС стала найбільшою техногенною катастрофою людства, суворим попередженням про те, яку величезну відповідальність несе сучасна наука за життя людей та екологічну безпеку планети.

Масштаби трагедії 1986 року вражають і сьогодні: сумарна радіація викинутих у повітря ізотопів була в 30-40 разів більшою, ніж від вибуху бомби в Хіросімі. Ця катастрофа призвела до непоправних наслідків - мільйони гектарів забруднених земель, зниклі з карти населені пункти та майже чверть мільйона людей, які змушені були залишити рідні домівки. Якби не самопожертва тих, хто першим ступив у вогонь, масштаби біди для всього світу могли б бути непередбачуваними.

Аби зберегти пам'ять про ті події та вшанувати подвиг героїв, у нашій бібліотеці для юних користувачів відбувся бібліографічний огляд літератури «Чорнобильський дзвін: відлуння біди». Разом із читачами ми гортали сторінки книг про мужність пожежників, медиків та військових, які ціною власного здоров’я зупинили невидиму смерть.

Сьогоднішнє покоління має знати правду про ці події, адже Чорнобиль - це не лише сторінка в книзі, а живий біль і символ неймовірної самопожертви. Читаючи таку літературу, ми вчимося цінувати безпеку світу та берегти нашу планету для майбутнього, щоб подібна катастрофа ніколи не повторилася знову.

Курков

 Письменник - це не той, що пише, а той, кого читають

23 квітня свій 65-річний ювілей відзначає Андрій Курков — український журналіст, письменник, сценарист (за його сценаріями знято понад 20 документальних та художніх фільмів), автор більш як 20 книг. Його твори перекладено 42 мовами світу, зокрема англійською, німецькою, французькою, іспанською, голландською, турецькою та багато інших. Андрій Курков пише у жанрах сучасної літератури, детективу, чорного гумору, сатири, а також займається документалістикою (нон-фікшн).
    Книги Андрія Куркова відзначаються захоплюючим сюжетом і сучасними, добре знайомими реаліями. Завдяки цьому створюється враження, ніби персонажі його книг дійсно живуть серед нас, і ми навіть періодично зустрічаємо їх на вулиці.Андрій Курков також є автором книг про російсько-українську війну. Його твори відображають хронологію подій, особисті переживання та зміни у повсякденному житті, аналізуючи вплив війни на звичайних людей. Книжки Куркова потрапили до топ-десятки європейських бестселерів. А роман «Сірі бджоли» відзначено престижною літературною нагородою — Національною премією Медічі (Франція) за найкращий закордонний твір.
    До ювілейного дня народження Андрія Куркова у відділі обслуговування дорослих користувачів організовано виставку-пораду «Письменник - це не той, що пише, а той, кого читають». Запрошуємо до читання!

    23 квітня — день народження, який назавжди залишиться сповненим світлої пам’яті... Сьогодні мав би святкувати своє 52-річчя Захисник — Микола Іванович Сірко. 

    Микола Сірко народився 23 квітня 1974 року у селі Михайлівка Вінницького району. Після закінчення школи навчався у Вінницькому будівельному технікумі. Відслужив строкову військову службу, а згодом обрав шлях служіння людям — вступив до вищої школи міліції. Багато років віддано працював у правоохоронних органах, сумлінно виконуючи свій обов’язок перед державою та суспільством. Вийшовши на заслужений відпочинок, він не залишився осторонь, коли країна потребувала захисту. У травні 2024 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Після навчання став до бою у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади, де служив стрільцем-снайпером. 

    Він брав участь у боях за незалежність України на Херсонщині, Миколаївщині, а згодом — на Донеччині. Вірний військовій присязі, до останнього подиху виконував свій обов’язок. 

    27 липня 2024 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Максимільянівка Донецької області, Микола Сірко героїчно загинув...

    За мужність і відданість Україні Указом Президента Захисник нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 

    Сьогодні, у день його народження, згадаймо Миколу Івановича у молитві... Згадаймо як людину честі, мужності та великого серця. 

    Світла пам’ять Герою! Слава Україні!

Чорнобиль

 Чорнобиль в серці Україні, а тінь його по всій землі

    26 квітня 2026 року минає сорок років з тієї страшної квітневої ночі, коли мирний атом назавжди змінив хід історії та долі мільйонів людей. Чотири десятиліття тому світ здригнувся від невидимої біди, яка назавжди змінила карту України та долі мільйонів людей. Сталася катастрофа на Чорнобильській ЕАС.

    Сьогодні  у стінах нашої бібліотеки відбувся вечір-вшанування «Чорнобиль в серці Україні, а тінь його по всій землі», присвячений 40-м роковинам аварії на Чорнобильській АЕС. Учасниками заходу стали десятикласники Липовецького ліцею № 2, для яких події 1986 року — це вже сторінка історії, але сторінка, яку неможливо гортати байдуже.

    Чорнобильські дзвони щороку нагадують нам про крихкість життя та велич людської самопожертви. Ми пам’ятаємо. Ми вдячні. І ми зробимо все, щоб подібна трагедія ніколи не повторилася на нашій землі. Сьогоднішня зустріч — це наш спільний крок до того, щоб пам’ять не згасла. Адже поки ми пам’ятаємо — герої живі, а помилки минулого слугують уроком для майбутнього. Ми схиляємо голови перед тими, хто першим ступив у вогонь, хто закрив собою світ від атомного лиха. Їхній подвиг — це не лише історія, це наш вічний борг пам’яті.

Незабутній Михайло Дажура

 Незабутній Михайло Дажура

Сто років — це ціла епоха. І водночас — лише мить у пам’яті людській, якщо ця пам’ять не наповнена змістом, словом і душею. Михайло Дажура належить до тих людей, чия присутність не зникає з часом, а навпаки — стає глибшою, вагомішою, необхіднішою.

Він залишив по собі не лише книги, картини чи краєзнавчі дослідження. Він залишив відчуття — правди, щирості, любові до рідного краю. Як поет, він умів говорити просто, але проникливо. Його слова — це не вигадка, а прожите життя, з його болями, втратами і світлом надії. У його збірках звучить голос людини, яка глибоко відчувала свій час і свою землю.

Як художник, він бачив красу там, де інші проходили повз. Його полотна — це тиха розмова з природою, із селом, із самим собою. У них — спокій і роздуми, любов до простого і вічного.

Як краєзнавець, Михайло Дажура став хранителем пам’яті. Він збирав історії, імена, події, щоб вони не розчинилися у забутті. Його праця — це міст між поколіннями, який допомагає нам краще зрозуміти, ким ми є.

Він не прагнув  гучної слави, але залишив після себе справжнє багатство — духовне. Його слово і сьогодні живе, його думка відгукується, його любов до рідного краю продовжує надихати.

До 100 - річчя  від  дня народження Михайла Карповича  у читальній залі КЗ «Липовецька публічна бібліотека»  на черговому засіданні клубу «Горлиця» представлена  ювілейна виставка-портрет «Незабутній Михайло Дажура». Бо незабутні ті, хто жив не лише для себе, а для людей, для пам’яті, для майбутнього.     

Світла пам’ять і глибока вдячність!

ЗБЕРЕЖЕМО ЗЕМЛЮ ДЛЯ ЖИТТЯ

 ЗБЕРЕЖЕМО ЗЕМЛЮ ДЛЯ ЖИТТЯ

22 квітня - Міжнародний День Землі - свято чистої води, чистої землі, чистого повітря. Це день нагадування про екологічні катастрофи, день, коли кожна людина повинна задуматися над тим, що ЗЕМЛЯ потребує турботи й захисту.

У календарі міжнародних свят існує два Дні Землі -  перший відзначається в День весняного рівнодення – 20 березня, а другий - 22 квітня. Перший має миротворчу та гуманістичну спрямованість, другий - екологічну.

Сьогодні проблема збереження природних ресурсів та й життя загалом стоїть особливо гостро. Незворотні зміни клімату, природні катаклізми – природа ставить перед нами дилему: або ми змінимо своє ставлення до неї, або усе живе перестане існувати. 

Земля, вода, повітря, флора і фауна – все це навколишнє середовище, на стан якого впливає маса чинників – від кинутого на землю недопалка, папірця до величезних звалищ і височенних труб промислових комплексів, які отруюють  димом повітря мегаполісів; від убитого заради бивнів слона десь в Центральній Африці до вирубаних кількох гектарів лісу в Закарпатті.

 Кожен з нас може змінити свій спосіб життя, щоб допомогти природі. Почати можна з малого, поступово переходити до більш серйозних кроків, і ми зробимо свій внесок у в спільну справу – захист навколишнього середовища.

Сьогодні на базі Липовецького ліцею №1 ім. В. Липківського, відбулося чергове засідання екологічного молодіжного клубу «Зелена хвиля».

Мета заходу - привернути увагу молоді до нашого спільного дому - планети Земля, нагадати про необхідність дбайливого ставлення до природи і турботу один про одного.  Цей день покликаний об'єднати людей планети в справі захисту навколишнього середовища , нагадати про те, що планета, яка дарувала нам життя, унікальна й має потребу в турботі і захисті. Ця проблема не має територіальних кордонів та мовних бар'єрів.

 

Збережи зелений світ

Збережи зелений світ

У нашої планети є власне свято. Щороку 22 квітня весь світ відзначає Всесвітній день Матері-Землі. Це надзвичайний час, щоб згадати, як важливо берегти наш спільний дім.

Любі друзі, запрошуємо вас до нашої бібліотеки на перегляд літератури «Збережи зелений світ». На вас чекають цікаві видання, що розкриють таємниці океанів, пустель, безмежного світу рослин,  познайомлять з дивовижними тваринами, а ще ви матимете нагоду переглянути багато захопливих енциклопедій.

Чи знаєте ви, що...

-         Земля - справжній «водний світ». Майже 70% нашої планети вкрито водою, але лише 1% з неї - це прісна вода, доступна для пиття. Саме тому кожна краплина має значення!

-         Дерева - це легені планети. Одне доросле дерево за рік виробляє стільки кисню, скільки необхідно для дихання трьох людей. Уявіть, скільки свіжого повітря дарує нам цілий ліс!

-         Наша планета не стоїть на місці - вона мчить навколо Сонця зі швидкістю близько 107 000 кілометрів на годину. Ми всі - мандрівники у великому космосі!

-         Деяким деревам на Землі понад 5000 років. Вони бачили часи єгипетських пірамід і досі продовжують рости, якщо ми їх оберігаємо.

-         Одна перероблена скляна пляшка зберігає стільки енергії, скільки потрібно, щоб звичайна лампочка світила цілих 4 години.

Мати-Земля дарує нам їжу, воду та неймовірну красу. Маленькими справами кожного з нас ми можемо врятувати велику планету!

Пам’ятайте, що майбутнє Землі - у наших руках!

   

Михайло Дажура: «Доле моя, Україно»

 Михайло Дажура: «Доле моя, Україно»

    18 квітня — день народження, який назавжди залишиться днем світлої пам’яті... Сьогодні могло б виповнитися 33 роки нашому земляку із села Росоша — капітану Державної прикордонної служби України, мужньому Захиснику Олегу Анатолійовичу Яківчуку. 

    Олег народився 18 квітня 1993 року у родині вчителів. З дитинства був щирим, світлим і цілеспрямованим. Після закінчення Росошанської школи навчався у Вінницькому аграрному університеті, а згодом вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. 

    Із 2016 року присвятив себе військовій службі. Розпочинав військовий шлях у Сумському прикордонному загоні, згодом продовжив службу у Луганському, де обіймав посаду у відділі внутрішньої та власної безпеки. Був мужнім, відповідальним і перспективним офіцером, якому довіряли побратими. З перших хвилин повномасштабної війни став на захист України, стримуючи ворога поблизу Краснопілля. Його шлях — це шлях справжнього воїна, сповнений відваги, честі та відданості. 

    29 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Курдюмівка на Донеччині, Олег Яківчук героїчно загинув, до останнього подиху залишаючись вірним присязі та Україні. Йому назавжди 31...

    За свою службу був нагороджений численними відзнаками, серед яких медаль «Ветеран війни – учасник бойових дій», нагрудні знаки «За мужність в охороні Державного кордону України», «Відмінний прикордонник», «Третій прикордонний загін ім. Героя України полковника Євгенія Пікуса». Посмертно відзначений державними нагородами за мужність і героїзм - Хрестом Героя та орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

    Світла пам’ять Захиснику! Вічна шана і низький уклін!

    18 квітня — день, коли біль не стихає... День пам’яті нашого земляка, мужнього Захисника України — Руслана Петровича Ткача, який загинув цього дня два роки тому.

    Руслан Ткач народився 25 вересня 1980 року в селі Щаслива у простій працьовитій родині. Після закінчення місцевої школи навчався у Зозівському ПТУ, де здобув професію електрика холодильних установок. Відслужив строкову військову службу на посаді зв’язківця. Повернувшись до мирного життя, працював на будівництві. 

    У червні 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України. Службу проходив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, у гранатометному взводі роти вогневої підтримки. Майже два роки він мужньо боронив рідну землю на передовій, залишаючись відданим військовій присязі. 

    Добрий, щирий, надійний товариш — таким запам’ятався Руслан побратимам. Він понад усе цінував дружбу і завжди був готовий прийти на допомогу. Спочатку надійшла тривожна звістка про зникнення безвісти, а згодом — страшне підтвердження непоправної втрати. 18 квітня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новомихайлівка Покровського району Донецької області, солдат Руслан Ткач героїчно загинув у бою за Батьківщину. 

    За особисту мужність і самопожертву Захисник нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Похований у рідному селі Щаслива.

    Він віддав своє життя за Україну, й ми не маємо права забути... Світла пам’ять Герою! Слава Україні!

Головне - бути Людиною!

 Головне - бути Людиною!

    15 квітня народився наш видатний земляк — український письменник-сатирик Олег Чорногуз. До 90-річчя від дня його народження у відділі обслуговування дорослих користувачів КЗ «Липовецька публічна бібліотека» організовано бібліографічний огляд літератури, де представлено найвідоміші твори автора та матеріали про його життєвий і творчий шлях. Відвідувачі мали змогу ознайомитися з книгами та більше дізнатися про постать письменника. 

    Олег Чорногуз — український письменник, журналіст, редактор, один із найвідоміших майстрів сатири й гумору. Народився на Вінниччині, навчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Свою творчу діяльність розпочав у районній пресі, а згодом понад два десятиліття працював у журналі «Перець», де пройшов шлях від фейлетоніста до головного редактора. Також очолював видавництво «Радянський письменник» та активно долучався до громадського й культурного життя України. 

    Увійшов в історію літератури як автор першого українського сатиричного роману «Аристократ із Вапнярки». Його творчий доробок охоплює сатиричні романи, гумористичні та публіцистичні твори, поезію й дитячу літературу. Твори письменника перекладені багатьма мовами світу та друкувалися за кордоном. За свою діяльність удостоєний численних нагород і літературних премій. Творчість Олега Чорногуза вирізняється гострим сатиричним баченням, глибоким розумінням суспільних процесів і залишається актуальною й сьогодні, спонукаючи до роздумів і усмішки.

Олег Чорногуз – король гумору і сатири

 Олег Чорногуз – король гумору і сатири

Слово з усмішкою

Слово з усмішкою

Гумор - це велика сила, що допомагає долати труднощі та бачити світ світлішим. Сьогодні літературна Україна відзначає славний ювілей -90 років від дня народження письменника, публіциста, нашого земляка Олега Чорногуза.

Олег Федорович народився 15 квітня 1936 року на Вінниччині. Його шлях до визнання був сповнений несподіваних поворотів: залишивши військове училище, він обрав журналістику в Київському університеті імені Т. Шевченка. Понад 20 років свого життя письменник віддав легендарному часопису «Перець», де пройшов шлях від фейлетоніста до головного редактора.

У відділі обслуговування дітей та організаторів дитячого читання представлено літературну викладку «Слово з усмішкою», де представлені твори, що стали класикою та здобули престижні премії імені Остапа Вишні, Івана Багряного та Олеся Гончара. Серед експонованих видань знамениті романи «Аристократ» із Вапнярки», «Претенденти на папаху», «Вавілон на Ґудзоні», «Притулок для блазнів». Гостра публіцистика та повісті «Рабів на бал не запрошують», «Ремезове болото», «Я хочу до моря», «Діти колонії». Збірки гуморесок «Сіамський слон», «Веселі поради», «Українські колобки», «Самогубець за покликанням».

Творчість Олега Чорногуза - це ціла епоха. Його романи не втрачають актуальності, адже влучно описують людські характери. Запрошуємо всіх відвідати нашу бібліотеку та обрати книгу, яка подарує вам не лише гарний настрій, а й мудру пораду від великого Майстра.

Великий щирий друг дітей

Великий щирий друг дітей

Світ дитячої літератури - це особливий простір, де оживають квіти, звірі навчають мудрості, а щирість стає головним провідником у доросле життя. Днями у нашій бібліотеці відбулася літературна година «Великий щирий друг дітей», присвячена пам’яті справжньої майстрині слова, чиє життя довжиною у 91 рік стало символом відданості дітям та рідній культурі - Оксані Іваненко.

Книги письменниці - це «чарівні зерна» щедрості. Вони сіють у дитячих душах милосердя до всього живого, допомагаючи пізнати красу рідної природи та складність людських стосунків.

Оксана Іваненко залишила по собі величезний творчий спадок. Серед її найвідоміших книжок для дітей та юнацтва: «Майка та жабка», «Дитячий садок», «Черевички», «Лісові казки», «Великі очі», «Джмелик», «Три бажання», «Куди літав журавлик», «Казки»

Проте талант письменниці не обмежувався лише казками. Окрему увагу заслуговують її твори про видатних діячів нашої культури. Завдяки її повістям та романам перед читачами оживають постаті першодрукаря Івана Федорова («Друкар книг небачених»), гетьмана Богдана Хмельницького, славетного Кобзаря («Тарасові шляхи») та неперевершеної Марка Вовчка («Марія»).

Оксана Іваненко прожила довге і плідне життя, ставши вчителем для багатьох сучасних казкарів. Її голос продовжує звучати в кожній книжці на бібліотечній полиці, чекаючи на нового читача, якому він відкриє таємниці природи та велич людського духу.

    12 квітня — день, коли народився Микола Олексійович Гаврилюк — воїн, чия доля стала частиною історії боротьби за Україну. 

    Він був із простої багатодітної селянської родини, народжений 12 квітня 1973 року в селі Війтівці. Наймолодший у сім’ї, працьовитий і щирий, він зростав із любов’ю до рідної землі. Обрав мирну професію — тракториста, працював на землі, будував дім, створив сім’ю, виховував сина. Його знали як сумлінного працівника, доброго товариша, людину, на яку можна покластися. 

    Та коли на українську землю прийшла війна — він став воїном. У квітні 2024 року Миколу мобілізували до лав Збройних Сил України. Після навчання — одразу передова. Стрілець-снайпер штурмового підрозділу, він опинився там, де найважче — поблизу Бахмута, серед пекла війни, де кожен день — це боротьба за життя і свободу. 

    23 червня 2024 року під час контрнаступу в районі населеного пункту Сокіл на Донеччині він вступив у бій, з якого не повернувся... Дев’ять місяців вважався зниклим безвісти. Рідні чекали... вірили... молилися... Та прийшла страшна звістка — Микола загинув. Він віддав найдорожче — своє життя — за те, щоб ми жили. За рідну землю. За Україну. 

    За мужність і відданість Батьківщині Миколу Гаврилюка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). У рідному селі відкрито меморіальну дошку — як знак пам’яті про воїна, який став щитом для свого народу. 

    Світла пам’ять! Герої не вмирають — вони живуть у нашій пам’яті, у нашій свободі, у кожному новому дні України.