Сьогодні, 16 червня, Владиславу Валерійовичу Стадніку мало б виповнитися 29 років. Та його життя обірвала війна, залишивши у серцях рідних, друзів, побратимів і всієї громади невимовний біль та світлу пам’ять про мужнього Захисника України.

    Владислав народився 16 червня 1997 року у Липовці. Навчався у Липовецькій школі №2, здобув освіту в Іллінецькому державному аграрному коледжі та Вінницькому національному аграрному університеті. За фахом був ландшафтним дизайнером, мав багато планів і мрій, але доля визначила для нього інший шлях — шлях воїна та захисника рідної землі.

    У березні 2016 року Владислав добровільно став до лав оборонців України. Віддано служив Батьківщині протягом шести років, неодноразово продовжував контракт, пройшов шлях від солдата до головного сержанта та командира взводу. Побратими знали його як відповідального, рішучого й мудрого командира, який завжди дбав про своїх людей і ніколи не ховався за чужими спинами. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення Владислав знову став на захист України. Брав участь в обороні аеродрому «Бориспіль», визволенні українських населених пунктів та виконував найскладніші бойові завдання. За мужність і відданість військовій справі був нагороджений чотирма відзнаками, серед яких — дві нагороди Президента України. 

    У травні 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Попасної на Донеччині Владислав зазнав тяжкого поранення. Попри всі зусилля медиків, 5 травня його серце зупинилося. Герою назавжди залишилося 24 роки. 

    Сьогодні ми згадуємо Владислава не лише як воїна, а й як щирого, доброго, сильного духом юнака, який понад усе любив Україну та був готовий віддати за неї найдорожче — власне життя. Його ім’я навіки вписане в історію Липовеччини, а подвиг — у пам’ять вдячних поколінь. 

    Світла пам’ять Герою України! Вічна слава, шана і вдячність Владиславу Стадніку. Він назавжди залишиться серед тих, хто виборов для нас право жити на своїй землі.

    Сьогодні, 16 червня, Владиславу Валерійовичу Стадніку мало б виповнитися 29 років. Та його життя обірвала війна, залишивши у серцях рідних, друзів, побратимів і всієї громади невимовний біль та світлу пам’ять про мужнього Захисника України.

    Владислав народився 16 червня 1997 року у Липовці. Навчався у Липовецькій школі №2, здобув освіту в Іллінецькому державному аграрному коледжі та Вінницькому національному аграрному університеті. За фахом був ландшафтним дизайнером, мав багато планів і мрій, але доля визначила для нього інший шлях — шлях воїна та захисника рідної землі.

    У березні 2016 року Владислав добровільно став до лав оборонців України. Віддано служив Батьківщині протягом шести років, неодноразово продовжував контракт, пройшов шлях від солдата до головного сержанта та командира взводу. Побратими знали його як відповідального, рішучого й мудрого командира, який завжди дбав про своїх людей і ніколи не ховався за чужими спинами. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення Владислав знову став на захист України. Брав участь в обороні аеродрому «Бориспіль», визволенні українських населених пунктів та виконував найскладніші бойові завдання. За мужність і відданість військовій справі був нагороджений чотирма відзнаками, серед яких — дві нагороди Президента України. 

    У травні 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Попасної на Донеччині Владислав зазнав тяжкого поранення. Попри всі зусилля медиків, 5 травня його серце зупинилося. Герою назавжди залишилося 24 роки. 

    Сьогодні ми згадуємо Владислава не лише як воїна, а й як щирого, доброго, сильного духом юнака, який понад усе любив Україну та був готовий віддати за неї найдорожче — власне життя. Його ім’я навіки вписане в історію Липовеччини, а подвиг — у пам’ять вдячних поколінь. 

    Світла пам’ять Герою України! Вічна слава, шана і вдячність Владиславу Стадніку. Він назавжди залишиться серед тих, хто виборов для нас право жити на своїй землі.

    14 червня — день, коли болем озвався ще один непоправний рядок у літописі втрат нашої громади. Три роки тому, 14 червня 2023 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Старомайорське на Донеччині героїчно загинув наш земляк — Юрій Павлович Мигун. Йому було лише 29 років...

    Юрій народився 11 лютого 1994 року в селі Скитка, виріс у селі Щаслива. Активний, щирий, спортивний і життєрадісний, він завжди був прикладом наполегливості та любові до своєї справи. Закінчив Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського та повернувся до рідного краю, де працював учителем фізичної культури у Білозерівській школі. Його поважали колеги, любили учні, адже він умів не лише навчати, а й надихати, згуртовувати молодь навколо справжніх людських цінностей. 

    Коли на українську землю прийшла велика війна, Юрій став на захист Батьківщини. У березні 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України та розпочав службу у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського. 

    Позивний «Еней» став відомим серед побратимів як символ надійності, професіоналізму та мужності. Сержант, інструктор інженерно-дорожнього взводу, досвідчений сапер, він брав участь у найважчих бойових операціях. Пройшов Баштанку, долучився до звільнення Херсона, воював на Донеччині — під Слов’янськом, Мар’їнкою, Вугледаром та Старомайорським. За віддану службу та особисту відвагу був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». 

    14 червня 2023 року Юрій загинув у бою, віддавши найдорожче — власне життя — за свободу та незалежність України. 

    Сьогодні його ім’я назавжди закарбоване в історії громади та держави. Меморіальна дошка на фасаді Білозерівської гімназії, де він навчався і працював, назва центральної вулиці села Щаслива — це свідчення вдячної пам’яті про Героя. Особливим символом пам’яті Юрія став храм-меморіал Святого Великомученика Юрія-Переможця у селі Щаслива, збудований за допомогою його батьків, як місце молитви, єднання та пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну. 

    Вічна слава і безмежна вдячність Юрію Мигуну за його жертовність, відвагу та любов до України. Герої не вмирають. Вони живуть у наших серцях, у наших справах, у вільній українській землі, за яку віддали своє життя.

    13 червня, згадаймо нашого земляка, захисника України Анатолія Олеговича Собка. Цього дня йому могло б виповнитися 27 років... Та доля розпорядилася інакше. Молоде життя обірвалося надто рано, залишивши невимовний біль у серцях рідних, близьких і всіх, хто знав Анатолія. 

    Народився він 13 червня 1999 року в селі Нападівка. Навчався у місцевій школі, після її закінчення працював на будівництві, опановуючи професію будівельника. Був працьовитим, відповідальним, мав багато планів на майбутнє, мріяв про щасливе життя у мирній Україні. 

    Згодом Анатолій обрав шлях військового та на контрактній основі вступив до лав Збройних Сил України. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, солдат, старший стрілець військової частини 2643 продовжив службу, ставши на захист рідної землі, своїх близьких і кожного з нас. 

    Попри молодий вік, уже встиг створити сім’ю. Він мріяв бачити, як росте його дитина, радіти її успіхам, будувати майбутнє для своєї родини. Але цим мріям не судилося здійснитися. 3 березня 2023 року, перебуваючи у відпустці, Анатолій раптово пішов із життя. Йому було лише 23 роки. 

    Сьогодні, у день його народження, схилімо голови, згадаймо Анатолія як мужнього воїна, люблячого чоловіка, турботливого батька, доброго сина і вірного друга. Світла пам’ять захиснику України! Нехай полум’я свічки пам’яті сьогодні зігріє його світлу душу, а вдячність і шана живуть у серцях наступних поколінь. 

    Вічна пам’ять! 

    Сьогодні, 13 червня, Дмитру Петровичу Громлюку мало б виповнитися 34 роки... Та, на жаль, його земний шлях обірвала війна. Вона забрала мужнього воїна, вірного сина України, який без вагань став на захист рідної землі. 

    Дмитро народився в селі Очитків у простій працьовитій родині. З дитинства був спокійним, відповідальним, розсудливим і щирим хлопцем. Після закінчення школи здобув фах у Вінницькому професійно-технічному училищі №7, відслужив строкову військову службу та свідомо обрав шлях захисника, уклавши контракт із Збройними Силами України. 

    У 2018–2021 роках проходив службу у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, був сапером. Навіть після демобілізації підтримував зв’язок із побратимами та командуванням, адже військове братерство стало невід’ємною частиною його життя. 

    Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Дмитро не чекав повістки. Не шукав виправдань і не стояв осторонь. Сам зв’язався зі своєю військовою частиною та повернувся до строю, щоб боронити рідну землю, свою родину, односельців і всю Україну. Побратими знали його як досвідченого, мужнього та відданого справі сапера. 

    18 червня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу населених пунктів Времівка та Нескучне на Донеччині старший солдат Дмитро Громлюк загинув унаслідок мінометного обстрілу. 

    За особисту мужність, самовідданість і вірність військовій присязі Героя посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За зразкову службу». У рідному селі встановлено меморіальну дошку на знак вічної пам’яті Захисника.

    Сьогодні ми згадуємо Дмитра не лише як воїна, а й як людину з добрим серцем, сильним характером і любов’ю до Батьківщини. Його життя стало прикладом справжнього патріотизму, а подвиг назавжди залишиться в пам’яті земляків і вдячних поколінь українців. Світла пам’ять Герою! Вічна слава Дмитру Громлюку, який віддав своє життя за свободу і незалежність України.

Королева української опери

Королева української опери

12 червня виповнюється 95 років від дня народження легендарної співачки Євгенії Мірошниченко, яку за унікальний тембр справедливо назвали «діамантовим голосом України». З цієї нагоди ми провели мистецьку хвилинку «Королева української опери», щоб згадати життєвий та творчий шлях великої артистки.

Народившись 1931 року в селі Графське на Харківщині, маленька Женя з дитинства мала дивовижний голос і мріяла про велику сцену. Доленосною для дівчини, яка тоді навчалася у Харківському ремісничому училищі, стала зустріч із ректором Київської консерваторії під час концерту художньої самодіяльності. Вражений її кришталевим співом, професор запросив талановиту дівчину на навчання, що й відкрило їй двері у велике мистецтво.

Понад чотири десятиліття яскравий талант Євгенії Мірошниченко осявав Національну оперу України, а в її репертуарі було двадцять найскладніших партій. Вона стала справжнім символом вітчизняної сцени другої половини ХХ століття, принісши світову славу всій національній вокальній школі.  Феноменальна майстерність примадонни відзначена багатьма престижними нагородами, у 2006 році їй було присвоєно найвище звання Героя України.

Євгенія Мірошниченко залишила по собі неоціненний культурний спадок, і ми щиро закликаємо наших юних читачів дізнаватися більше про її неймовірне життя. Читайте про її шлях до успіху та надихайтеся цим прикладом того, як велика мрія звичайної дівчинки завдяки праці та таланту підкорила весь світ.

Пишаймося українським і відкриваймо для себе імена, які прославили нашу країну!

 

 Титан сучасної української літератури

В українській літературі є імена, які не потребують представлення. Їхні книги стають подіями, їхні герої — символами незламності, а їхні слова відгукуються в серцях мільйонів. Сьогодні відзначає ювілей саме такий автор — Василь Шкляр.

Василь Шкляр — це не просто письменник, це літописець українського духу. Його творчість — це майстерне поєднання глибокої історичної правди та захопливого художнього сюжету, від якого неможливо відірватися. Це автор для тих, хто не боїться думати та відчувати. Його твори не завжди легкі, але вони дарують найголовніше — розуміння того, хто ми є і на чиїх плечах тримається наш сьогоднішній день. Він не просто розповідає історії — він повертає українцям їхню власну пам'ять.

З нагоди 75-річчя майстра історичного роману, у відділі обслуговування дорослих користувачів організовано виставку-пораду «Титан сучасної української літератури».

«Василь Шкляр: «Звитяга породжує легенди, а відчай - брехню»

    Є люди, чий життєвий шлях не вимірюється лише роками. Він вимірюється добрими справами, любов’ю до рідних, відданістю своєму обов’язку та готовністю пожертвувати найдорожчим заради інших. 

    8 червня минає три роки з дня загибелі нашого земляка, мужнього Захисника України, військового медика бригади спеціального призначення «Азов» Олексія Ігорьовича Мазура. 

    Народився Олексій 11 березня 1995 року у місті Липовець. Ще в дитинстві йому довелося подолати важке онкологічне захворювання. Попри всі випробування, він не втратив віри в життя, мріяв бути корисним людям, любив спорт, гори, веломандрівки, тварин і завжди прагнув нових звершень. Освіту здобував у галузі будівництва та архітектури, однак справжнім покликанням для нього стало служіння Україні. 

    У 2015 році, коли ворожа агресія вже забирала життя українців, Олексій добровольцем вступив до батальйону спеціального призначення «Свята Марія». Попри застереження лікарів та обмеження за станом здоров'я, він свідомо обрав шлях захисника. Згодом проходив службу у Національній гвардії України, успішно завершив навчання за програмою НАТО та став військовим медиком. 

    Фельдшер відділення збору та евакуації поранених медичної роти бригади спеціального призначення «Азов», Олексій щодня ризикував власним життям заради порятунку інших. Він витягував побратимів із-під вогню, надавав допомогу на полі бою, боровся за кожне врятоване життя. Навіть після важкого поранення та складної операції не залишив службу, повернувшись туди, де був найбільше потрібен. 

    8 червня 2023 року, виконуючи свій обов'язок поблизу села Мала Токмачка Запорізької області, Олексій вирушив на евакуацію поранених військовослужбовців. Ворожий снаряд влучив у медичний автомобіль. Рятуючи інших, він віддав власне життя. 

    За роки служби Олексій Мазур врятував сотні українських воїнів. За мужність, професіоналізм і самовідданість був нагороджений численними відзнаками, серед яких відзнаки Президента України «За участь в антитерористичній операції», «Ветеран війни», нагрудний знак «За доблесну службу». Посмертно Героя нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

    Олексій прожив лише 28 років. Але його життя стало прикладом того, як можна гідно пройти свій шлях, залишаючись вірним своїм принципам, своєму народові та  країні. Його подвиг назавжди залишиться в історії України, а світла пам'ять про нього — у серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто знав цього мужнього воїна. Вічна пам'ять та шана Герою!

    Ще один червневий день прийшов на рідну землю. День, який міг би бути сповнений усмішок, добрих слів і родинного тепла. День, коли Сергій Миколайович Мельник приймав би вітання від рідних, друзів і знайомих. Сьогодні йому могло б виповнитися 45 років... 

    З шаною та вдячністю згадаймо нашого земляка, мужнього Захисника України Сергія Мельника — люблячого батька, відданого чоловіка, турботливого сина та патріота своєї держави, який віддав життя за Україну. 

    Сергій народився 8 червня 1981 року в місті Липовець. Навчався у Липовецькій школі №2, був активним, доброзичливим і щирим. Після закінчення школи здобув освіту в Іллінецькому державному аграрному коледжі, працював, створив сім’ю, виховував сина, будував плани на майбутнє. Та коли Україна покликала своїх синів на захист рідної землі, Сергій став до лав Збройних Сил України. Улітку 2023 року пройшов військову підготовку та був зарахований до окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Служив навідником 2-го відділення 2-го взводу 8-ї роти 3-го механізованого батальйону. Із серпня 2023 року виконував бойові завдання на Донеччині, мужньо боронячи українську землю від агресора. 

    2 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Урожайне Донецької області Сергій Мельник потрапив під ворожий обстріл, внаслідок чого загинув... Довгий час його вважали зниклим безвісти, і рідні жили надією та чекали звістки. Згодом стало відомо — Захисник віддав своє життя за свободу і незалежність України. 

    На фасаді Липовецького ліцею №2, де навчався Сергій, встановлено меморіальну дошку на його честь — як символ вдячності, поваги та вічної пам’яті про його подвиг. 

    У день народження Захисника схилімо голови у молитві та вдячності. Пам’ятаймо кожного, хто віддав своє життя за Україну, за наше сьогодення і майбутнє. Вічна пам’ять і слава Герою!

    Сьогодні, 6 червня, згадаймо в молитві Миколу Володимировича Марківського — мужнього воїна, вірного сина України, який віддав своє життя за свободу та майбутнє нашої держави. 

    Народився Микола 6 червня 1975 року у Вінниці. Займався плетінням меблів із лози, працював на будівництві та у Вінницькому пожежному училищі Львівського державного університету безпеки життєдіяльності. Його життя не було легким: рано втратив батька, багато років доглядав за матір’ю, залишаючись для неї надійною опорою та підтримкою. 

    У жовтні 2024 року Микола був мобілізований до лав Збройних Сил України. Після навчання став навідником 2-го механізованого відділення 41-ї окремої механізованої бригади та виконував бойові завдання на найнебезпечніших напрямках. 

    14 грудня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Руське Порічне Курської області, солдат Микола Марківський загинув у бою, залишившись до останнього подиху вірним військовій присязі та українському народові. 

    Захиснику було лише 49 років. Та він обрав шлях воїна — став щитом між ворогом і Батьківщиною. Його повернення додому було довгим і болісним — майже півтора року рідні чекали звістки, але Герой повернувся до рідного краю вже на щиті, назавжди вписавши своє ім’я в історію боротьби за незалежність України. 

    Пам’ятаймо ціну, яку він заплатив за наше право жити під мирним українським небом. Вічна пам’ять і слава Герою!

Планета в твоїх руках

Планета в твоїх руках

У відділі обслуговування дітей та організаторів дитячого читання до Всесвітнього дня охорони довкілля розгорнуто яскраву книжково-ілюстративну виставку «Планета в твоїх руках». Вона покликана нагадати кожному з нас, наскільки крихким є світ навколо і як важливо його берегти.

На полицях експозиції представлені книги з екології, які навчають дбайливого та відповідального ставлення до навколишнього середовища. Юні читайлики зможуть відкрити для себе заплутані таємниці безмежного космосу й дізнатися, як наша рідна Земля живе у Всесвіті. Чимало дивовижних відкриттів обіцяє література, присвячена розмаїттю дикої природи: вона захопливо розповідає про життя та звички тварин з усіх куточків світу. Крім того, діти знайдуть тут багато енциклопедій про рослини, які дарують нашій планеті кисень і життя.

Запрошуємо всіх охочих завітати до бібліотеки, погортати сторінки неймовірних видань та здійснити цю захопливу подорож дивовижним світом природи. Пам'ятайте, що майбутнє нашої квітучої планети - у наших з вами руках. Спішіть відкрити для себе таємниці Землі!

    3 червня — день народження Віктора Васильовича Андрусини. Сьогодні йому мало б виповнитися 50 років... Ще один день народження, який рідні зустрічають не за святковим столом, а зі світлими спогадами, болем втрати та пам’яттю за його життя, любов і жертовність. 

    Віктор Андрусина народився 3 червня 1976 року у багатодітній родині. Навчався у Зозівській школі, згодом здобув професію механізатора у Зозівському професійно-технічному училищі. Працював у рідному селі, проходив строкову службу в Києві, будував своє життя, дбав про родину та вірив у майбутнє. Та коли Україна покликала до захисту, він не залишився осторонь. У 2014 році став до лав Збройних Сил України та брав участь у бойових діях, боронячи державу від російської агресії. Після демобілізації повернувся до мирної праці, але війна знову постукала у двері кожної української родини. 

    У лютому 2022 року Віктор Васильович вдруге став на захист Батьківщини — вже у складі Національної гвардії України. Як справжній патріот, виконував свій обов’язок перед народом і державою, розуміючи ціну свободи та незалежності.  

    16 жовтня 2024 року серце Віктора Васильовича зупинилося. Але не зупинилася пам’ять про нього. Вона живе у спогадах рідних, у вдячності земляків, у кожному мирному ранку, за який він був готовий боротися. 

    Віктор Андрусина належить до покоління українців, які у найважчі часи стали щитом для своєї держави. Світла пам’ять Захиснику! Вічна слава і вдячність воїну, який двічі ставав на оборону рідної землі та назавжди залишився в строю наших сердець.

    1 червня 1986 року народився Андрій Петрович Баюрко — мужній Захисник України, люблячий чоловік і батько, щира та світла людина, яка назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів і всієї громади. 

    Андрій народився і виріс у селі Нападівка. З дитинства був добрим, щирим, життєрадісним, завжди поспішав на допомогу. Навчався у Нападівській школі, згодом у Липовецькій школі № 3. Здобув фах у Київському коледжі будівництва і архітектури. Працював будівельником, сумлінно і з любов’ю ставився до своєї справи. 

    Найбільшою цінністю для Андрія була родина. Разом із дружиною виховував сина та доньку, був турботливим батьком, надійною опорою і підтримкою для близьких. 

    З перших днів повномасштабного вторгнення став на захист рідної землі — спочатку у складі територіальної оборони разом з односельцями, а згодом був призваний до лав Збройних Сил України. Пройшов військове навчання в Україні та Великій Британії, після чого ніс службу на Запорізькому напрямку у складі 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. 

    22 листопада 2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Новопрокопівка Запорізької області, Андрій Баюрко героїчно загинув у бою за Україну. 

    За особисту мужність і відданість Україні Захисника посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. 

    Сьогодні, у день народження Героя, низько схилімо голови у скорботі та вдячності. Його ім’я назавжди закарбоване в історії рідного краю, а пам’ять житиме у серцях усіх, хто знав і любив Андрія. Вічна пам’ять і слава Герою України!